Таємниця Джессіки

Генрі швидко піднімався сходами й все думав про те, в якому стані зараз побачить Джессіку. Коли актори після вокзалу приїхала до театру, їх зустріла Керолайн зі своєю матір'ю. Вони з таким захопленням вітали Джека й висловлювали йому своє захоплення, що той геть відлетів у хмари й з величезним задоволенням прийняв пропозицію відсвяткувати успіх прем'єри в їхньому домі. Ланкастеру довелося їхати разом з усіма й залишити Джессіку в театрі. Він лише встиг попросити викликати для неї лікаря.

Минуло близько двох годин. Генрі побоювався, щоб Джессіка під впливом переживань не наробила дурниць, адже не знав, яку роль відіграв у її житті цей Адріан. Стан, в якому він знайшов дівчину на вулиці, говорив про важкі випробування, що випали на її долю.

Юнак підійшов до дверей гримерки й постукав. Ніхто не відповів. Хвилювання охопило його з новою силою. Генрі ривком відчинив двері й увійшов. Джессіка сиділа на підлозі й повільно виривала зі свого щоденника сторінки, спалюючи їх у вогні, що яскравими язиками вигинався на підносі. Дівчина навіть не глянула на того, хто увійшов. Ланкастер двічі бачив її в такому стані: при першій зустрічі й зараз. За пару годин вона перетворилася на подобу тіні. Обличчя змарніло, навіть трохи постаріло. Руки тремтіли, порожнеча у погляді.

Генрі сів у крісло. Не знав, як поводитися в цій ситуації.

— Не намагайся знайти потрібні слова, їх немає, — слабо промовила Джессіка. — Я найбільше в тобі цінувала вміння мовчати…

Вона підвелася й підійшла до вікна. Її знобило. З очей не лилися сльози, ніби їх вже не лишилося. З вікна падало тьмяне вечірнє світло, в якому її обличчя здавалося сірим і ще більш сумним.

— Не проси мене піти, — тихо сказав Генрі. — Я не виконаю це прохання.

Актриса гірко усміхнулася й поглянула на свого друга.

— Знаю… — прошепотіла й трохи похитнулася. — Ти ніколи мене не кидав, тоді як іншим було байдуже.

— Тобі треба лягти.

— Я хочу зникнути...

— Щоб я цього більше не чув! — різко сказав актор й встав.

— Як мені все забути? — прикрила очі Джессіка.

— Не хочу тиснути, але… Може, цього разу все ж розповіси, що сталося? Я можу тобі чимось допомогти?

— Не знаю, чим можна допомогти в цій ситуації. Я думала, все позаду. Ледь змусила себе все забути, і тут… Він… Живий…

Джессіка затремтіла сильніше й знову похитнулася. Генрі не став більше зволікати й змусив її лягти на диван. Він налив у склянку води, дав випити й торкнувся її чола.

— У тебе жар, — стривожено промовив Ланкастер.

— Дрібниці.

— Треба негайно викликати лікаря.

— Я першого випроводила й другого відправлю туди ж…

— Цього разу я не дозволю тобі це зробити.

Тільки він направився до дверей, як Джессіка схопила його за руку й зупинила.

— Не йди, — прошепотіла. — Мені страшно…

— У тебе починається лихоманка, треба викликати лікаря.

— Не йди… Я більше не хочу залишатися сама…

— Я зараз прийду.

Генрі швидко спустився вниз, попросив сторожа викликати лікаря й одразу повернувся до Джессіки. Тільки сів поряд, як дівчина знову взяла його за руку.

— Я поряд, не хвилюйся, — заспокоїв її Ланкастер.

— Мені треба було давно розповісти тобі…

— Мовчи, потім. Зараз краще не розмовляти.

— Ти став мені, як рідний брат…

— Джессіко, мовчи.

— Це сталося, коли мені було чотирнадцять… Тоді я ще мешкала в Англії…

— В Англії? — здивувався Генрі.

— Так. Америка — не моя батьківщина. І ми з тобою вперше зустрілися не в Чикаго.

— Що? — його подиву не було меж. — Про що ти? Може, мариш?

— Я ще при здоровому глузді. Хочу, щоб ти знав всю правду. Моє справжнє ім'я не Джессіка Роланд, а Джессіка Макбрайд, я дочка герцога Далтона Макбрайда.

— Макбрайда?!

Почуте шокувало Генрі. Герцог був близьким другом його батька й дуже впливовою людиною в Англії.

— Будучи дітьми, нам неодноразово випадало бачитися з тобою на балах. Ти не міг мене знати, бо майже ні з ким не спілкувався й тримався осторонь. Ти був милою й лагідною дитиною. Не таким, як зараз. Сімейна драма зробила з тебе замкнуту й недовірливу людину. Мені завжди здавалося, що ти дуже самотній. Так, Генрі, я за тобою не раз спостерігала під час прийомів. Відкрию маленьку таємницю: юній дочці герцога Макбрайда дуже симпатизував загадковий образ симпатичного хлопчика. Можна сказати, ти був першим, до кого я мала ніжні почуття закоханості.

Джессіка слабо усміхнулася, заплющила очі й по щоці покотилася перша за весь час їхньої розмови сльоза. Генрі сильніше стиснув її руку. Він постійно прислухався до звуків у коридорі в очікуванні прибуття лікаря. Дівчині було все гірше й гірше.

— Так ось, тоді мій батько попросив свого друга герцога Резерфорда, який був дуже впливовою особою при дворі, знайти йому хорошу й порядну людину, яка б допомагала керуючому в його резиденції. Невдовзі герцог привів юнака. Виявилося, що Саймон Резерфорд був покровителем його сім'ї. Цей хлопець дуже добре зарекомендував себе, мій батько взяв його на роботу й незабаром полюбив, як сина. Ми теж потоваришували…