Зустріч з минулим

— Генрі, ось п'єса, яку ти в мене просив, — чемно сказала молода актриса й поклала книгу на його столик.

— Дякую, — холодно відповів актор і продовжив читати газету.

Дівчина хотіла ще щось сказати, але байдужість колеги відбила охоту це робити, тому вирішила мовчки піти. Джессіка, спостерігаючи за цією сценою, невдоволено звела брови.

— Який ти грубіян, — суворо сказала вона. – Людям поруч з тобою стає незатишно.

— Тоді хай тримаються на відстані.

— Так не можна. З тобою навіть колеги не можуть спілкуватись. Вважають цинічною, нестерпною людиною.

— Справді?

— Джек вже геть вимотаний. Подивися, скільки на нього всього навалилося. А тут ще й ти зі своєю вдачею.

— Вибач, леді, але який є.

Генрі відклав убік газету й відпив трохи кави. Слова співрозмовниці зовсім його не зачепили. Він вдивлявся в обрій і з нетерпінням чекав на прибуття в Чикаго.

— І як дівчата можуть закохуватись у такого впертого, як ти? — не могла заспокоїтися Джессіка.

Генрі посміхнувся й знову взяв газету.

— Чому ти так за інших хвилюєшся? Адже тобі це не загрожує, живи спокійно.

— Що?

— Чи ти теж мітиш на роль моєї дружини? — іронічно поцікавився він.

Джессіка жбурнула на столик невеликий блокнот і пішла в інше купе. Вони сьогодні весь день тільки й робили, що сварились. Це було звичне явище, але досить неприємне для самої Джессіки, яку в такі моменти поведінка Генрі виводила з себе.

Коли вона вийшла, Ланкастер знову відклав газету, зняв маску цинізму й подивився на зелене поле за вікном. Йому було радісно в цей момент і водночас сумно. Він знову зможе щоранку бачити будинок Аурі, повертатися з роботи дорогою, що лежала біля нього, а можливо, доля ще подарує їм шанс зустрічі. Та обтяжував той факт, що йому знову треба було повернутися до Керолайн і, нарешті, знайти шляхи вирішення їх проблеми. Коли ж ця гра закінчиться? Якби ж він повернувся й побачив зміни в поведінці Керолайн. Якби Глорія зуміла за цей час розплющити їй очі. Можливо, хоч ця жінка проллє світло в їхніх стосунках. Але це було б диво. Треба реально дивитися на життя.

Невдовзі поїзд в'їхав до Чикаго. На вокзалі Джека Мардо та його акторів чекала величезна кількість шанувальників. Вони окупували вихід і голосно вигукували імена своїх кумирів.

Генрі не виходив і чекав, коли до нього підійде Джессіка. Актриса зупинилася поруч, окинула його гнівним поглядом і неохоче взяла під руку.

— Ти вже заспокоїлася? — запитав так, ніби нічого не трапилося.

— Я не бажаю з тобою розмовляти.

— Правильно, помовч. Іноді жінкам це корисно.

Вона хотіла йому відповісти, але юнак зробив крок вперед й обоє пірнули в галас натовпу, який підірвав повітря при появі головних улюбленців.

Актори зібралися в тісному колі своїх шанувальників, дякували їм за підтримку та роздавали автографи. Генрі змушував себе усміхатися й поводився привітно. Як там не було на душі, але з глядачами старався бути чемним, бо дійсно був їм вдячний.

— Бідолахи не знають, який насправді їх кумир, — продовжуючи усміхатися публіці, прошепотіла Джессіка.

— Люба, не відволікайся, — підкинув їй Генрі.

Дівчина ніби ненароком наступила йому на ногу. Ланкастер прикрив очі, стерпівши біль, й, нарешті, щиро розсміявся, чим ще більше порадував дівчат навколо.

— Коли ти… — мовив він до напарниці, але враз замовк, дивлячись в бік входу до вокзалу.

Там стояла якась делегація й той самий хлопець, якого він бачив із Аурікою. І цього разу незнайомець був одягнений як англійський офіцер. З ним було ще кілька військових. Вони на когось чекали. Із вагона вийшов ще один воєнний. Незнайомець, який так зацікавив Генрі, здивовано вигукнув:

— Грегорі! Ти?!

Солдат, який з'явився, радісно змахнув руками й поспішив до товариша, привітавши його у відповідь:

— Скільки років не бачилися, Адріане?!

Джессіка схвильовано озирнулася, почувши крізь шум натовпу це ім'я. Її обличчя зблідло, вона відступила назад, міцно стиснула руку Ланкастера й похитнулася, ледь не зомлівши. Генрі втримав її й злегка притиснув до себе.

— Що трапилося?

Він змусив себе усміхнутися, роблячи вигляд, начебто вони про щось розмовляють. Не хотів привертати увагу натовпу до Джессіки.

Актриса була все такою ж блідою й намагалася розстебнути верхній ґудзик тісного коміра сукні. А Джек Мардо навіть не думав припиняти свою бесіду з журналістами та публікою. Акторам теж ця тепла зустріч була до душі, і вони із задоволенням відповідали на запитання.

— Я допоможу тобі вибратися звідси, — прошепотів Генрі.

— Не треба. Не привертай уваги. Дай мені кілька секунд. Зараз… все пройде…

Генрі знову глянув на англійських військових. У цей момент вони вітали якогось дворянина. Ланкастер зовсім розгубився. Тепер він упевнився, що Ауріка була не з водієм Річарда, як той запевняв. Але тоді з ким? Що пов'язує її з цим незнайомцем? Навіть Шерідан нічого не знає про це, чи, можливо, не хоче казати? Хоча ні, не могло такого бути. Навіщо?