Ніч довжиною в життя

Лікарня доктора Гардінера як завжди була переповнена та шуміла голосами пацієнтів. Лора поспішала до кабінету батька. Хтось схопив її за плече й спробував зупинити. Вона різко озирнулася, хотіла відчитати нахабу, але передумала, побачивши перед собою друга Ауріки.

— Вибачте, — чемно сказав він і прибрав руку, — ви не підкажете, де можна знайти медсестру на ім'я Ауріка?

Лора невдоволено насупила брови.

— Зміна закінчиться за півгодини. Якщо ви з особистої справи, то зачекайте на неї тут, — суворо відповіла вона й пішла далі.

Побачивши Роуз, замислилась. Трохи зволікаючи, підійшла до своєї колеги й запитала:

— А де Ауріка?

— У дитячій палаті. А що?

— До неї прийшов он той юнак, — вказала поглядом на хлопця біля входу. — До речі, мені його обличчя дуже знайоме. Ти не знаєш його?

— Так це ж Чарльз Шерідан.

— Шерідан?

Вона багато чула про цю сім’ю. «Як така благородна й багата людина може водитися з такою як Ауріка? Що всі в ній знаходять? — думала Лора. — Я бачила, у нього є дівчина. Та нічого. Якщо захочу окрутити, мене ніщо не зупинить. Який симпатичний. А головне — багатий». На її обличчі з’явилася лукава посмішка. Лора ще раз кинула погляд у бік Чарльза й пішла до батька, обмірковуючи свій черговий підступний план.

Незабаром Ауріка закінчила роботу й вибігла на вулицю, де на неї чекав товариш.

— Що ти тут робиш? — здивовано спитала вона.

— На тебе чекаю! — весело вигукнув Шерідан.

— А де Стів?

— Ти не рада мене бачити? — розіграв суворість.

— Ні! Що ти?! Дуже рада. Просто звикла, що він мене супроводжує. Подумала, можливо, щось трапилося.

— Сьогодні Стів і Річард поїхали у справах в інше місто, і я зголосився тебе зустріти. Не хочу, щоб якийсь гангстер нашкодив тобі. А ще з цього приводу дуже хвилюється Річард, — підколов її, усміхаючись.

Ауріка почервоніла й сердито вигукнула:

— Припини!

Чарльз спробував стримати сміх, і вони попрямували до воріт лікарні.

— Емілі сьогодні теж не прийде до тебе, — порушив мовчання.

— Чому?

— Її мати приїхала. Але завтра неодмінно прийде на твій день народження.

Ауріка задумливо поглянула на небо.

Чарльз ледь помітно занервував. Він дуже переживав за неї. Коли Аурі після зустрічі з Генрі у театрі знепритомніла, хлопець місця собі не знаходив. Всю ніч не спав і думав про те, що сталося. Чарльз давно змирився, що не має шансів і може бути для зеленоокої лише другом, став звикати до Емілі, але… Доля цієї дівчини була все ще для нього небайдужа. Зараз сум у її очах краяв серце. Хотілося обійняти та захистити від усіх страждань. У його житті не так багато людей, до яких він тягнувся душею. І Ауріка була дуже дорога йому. Як же втішити її, як полегшити біль? Шерідан був злий на Генрі, хоч і розумів, що той не винен, але все ж був причиною страждань Аурі.

Чарльз тяжко зітхнув.

— Що з тобою? — спитала дівчина.

— Не до мене запитання. Що з тобою?

Він зупинився й глянув на неї.

— А що зі мною? — намагалася триматися спокійно.

— Я не можу дивитися, як ти страждаєш.

— Я? Це не так! — вигукнула весело. — Я просто задивилась на небо. Воно сьогодні таке гарне!

— Невже блакитне й з хмаринками? — невдоволено спитав хлопець.

Ауріка прибрала усмішку й нахилила голову. В очах блиснули сльози. Чарльз сто раз пожалкував, що затіяв цю розмову, і поспішив змінити тему.

— Як твої руки?

— Краще, скоро зніму бинти, — знову спробувала усміхнутися.

З її очей скотилися кілька кришталевих крапельок. Чарльз вже ледь стримував бажання обійняти її.

— Ходімо швидше, — промовила Ауріка. — Хлоя обіцяла спекти пиріг.

— То чого ж ми зволікаємо? Пиріг — це не хмаринки на небі. Це великий смачний шматок задоволення!

Вони розсміялися й направилися до будинку Аурі.

***

— Джессіка називає її «матінка Глорія». І я розумію чому. Вона диво! — Керолайн з захопленням розповідала Генрі про свою нову подругу.

Пара прогулювалася центральним парком. Весна сяяла й розквітала, заплітаючи в промені сонця спів птахів. Краса! Керолайн вперше за довгий час з таким натхненням говорила з Генрі й милувалася всім навколо: квітами, деревами, перехожими. Хлопець не впізнавав її.

Вони зупинилися біля лави, і Ланкастер сів.

— Глорія сказала, що я маю талант до малювання, — не вщухала дівчина. — Пообіцяла познайомити з її племінником. Він — відомий художник. Уявляєш, якщо все вийде, я зможу зробити власну виставку! Хіба це не чудово?