Три зустрічі

У Генрі з'явилася звичка добиратися до центру міста дорогою, яка проходила біля квіткового будиночка. Шлях займав більше часу, але хлопцеві цей затишний куточок завжди покращував настрій. Ось і зараз Ланкастер проходив повз нього і, як завжди, намагався зазирнути за паркан, подивитися, чим будинок живе сьогодні. Було тихо та спокійно. Співали птахи, шарудів з вітром сад, бігали кролики. Генрі зупинився, заплющив очі й прислухався.

Перед очима з'явився вчорашній вечір. Як багато всього сталося, скільки почуттів заговорило у кожному серці, як багато було драм пережито.

— Ауріко, — прошепотів він і розплющив очі.

На мить йому здалося, що він бачить у клумбі троянд папугу. Генрі підбіг до паркану й придивився. Нікого.

«Кепські справи, хлопче. Тобі вже мерещиться. Але цей будинок ідеально б підійшов зеленоокій. Так. Саме таким він має бути. Ауріко, в тебе скоро день народження. Заздрю тим, хто зможе привітати тебе й бути поряд».

Він сумно нахилив голову, намагаючись приборкати почуття, й поволі пішов далі.

Ланкастер відійшов досить далеко й не побачив, як двері будиночка відчинилися й з нього вийшла зеленоока дівчина. Вона витягла з куща троянд папугу й повернулася назад. А той все тріщав:

— Пр-р-рийшов і дивиться! Пр-р-рийшов і дивиться! Тр-р-реба бр-р-рати штур-р-рмом!

— Ви знову з місіс Маргарет читали на ніч пригоди? — розсміялася Аурі.

На вулицях Чикаго було галасливо. Натовп людей заповнив тротуари й метушливо розповзався в різні боки. Генрі прискорював крок. На нього чекала зустріч з давнім другом, який міг багато розповісти про те, чим і як жила його кохана дівчина.

Річард уже стояв біля фонтану. Побачивши Ланкастера, пішов йому назустріч.

— Нарешті ми зможемо спокійно поговорити, — сказав Генрі, коли вони зайшли до невеликого затишного кафе.

— Так, учора був не дуже вдалий час для цього, — погодився співрозмовник.

Незабаром їм принесли замовлення.

— Як поживаєш? — запитав Генрі.

— Моє життя монотонне й повністю присвячене фінансовим справам сім'ї Шерідан. Немає навіть чим похизуватися, — розсміявся. — Краще розкажи, як ти? — почав розливати в келихи виноградний хмільний напій. — Давай за зустріч.

Вони цокнулися й випили.

— В мене теж нічого особливого. Заручилися з Керолайн, бо вона того дуже хотіла, граю в театрі, пишу п’єси й розмірковую над тим, чи не покинути все. Я почав досить добре заробляти на своїх творах. Мені цього вистачає. А писати їх я можу й відлюдником. Втомився від галасу. Навіть оплески залу вже не приносять насолоду, як колись. В душі пустка. Тому бажання зникнути росте з кожним днем. Керолайн дуже боїться, що я знайду іншу або повернуся до Аурі. Але якщо я взагалі нікому не дістануся, її це теж влаштує. Якщо не з нею, то ні з ким. Може, так і краще буде. Хочеться тиші та спокою.

— Я ще п’ять років назад казав, щоб ти був обережним з Керолайн. Вона дуже егоїстична, може на будь-що піти. Так, сталося лихо, вона постраждала. Але навіщо ж ти зруйнував своє життя необдуманими обіцянками? Хто тепер від цього виграв? Ніхто. Жалість — це добре. Та треба мати мудрість, щоб її правильно проявляти.

— Ти вже як Джесс, — гірко усміхнувся. — Але ви праві. Та вже пізно про це говорити. Ми помилилися, я маю нести відповідальність за те, що наробив. Тепер або я набираюся терпіння й лишаюся з нею, або кидаю все. Третього варіанту вже не існує. Є лише мрії та спогади про зеленооку весну, які дають сили кожного ранку прокидатися й жити далі. Можливо, це вважається зрадою, хай пробачить Керолайн, та це єдине, від чого я не зможу відмовитися.

— Як вчора пройшла розмова з нею?

— Я пояснив, що це була випадкова зустріч.

— І як довго вона не хотіла в це вірити?

— Півгодини точно.

— І?

— Не знаю, мені байдуже. Не вірить, то її проблеми. Я не папуга Боб. Це тільки він міг торочити одне й те саме годинами.

— Це так, — розсміялися Річард.

— Джессіка повела її кудись у музей, сказала, що допоможе Керолайн поглянути на ситуацію з іншого боку. Мені в це мало віриться, але хай спробує.

— Ланкастере, прийшов час таки прийняти рішення, поки ти остаточно не втратив свободу, одружившись. Ще є шанс щось змінити, не повторюй помилок. Відкинь жалість, і почни думати холодною головою. До чого це все приведе й хто від цього виграє? Ти? Ні. Тебе вистачить в таких стосунках на пару років і потім ти просто згаснеш. Керолайн? То лише зараз вона так впевнена, що їй достатньо тримати тебе поряд і байдуже, що ти вже на неї дивитися не можеш. Пройде час і вона буде відчувати таку самотність та пустку в душі, що сама зажене себе в глухий кут. То який сенс це все продовжувати? Я знаю, про що ти думаєш. Що Аурі все рівно не прийме тебе, бо через вас страждатиме твоя наречена. Нехай так. Але хоча б сам звільнися й дай можливість Керолайн навчитися жити самостійно, знайти себе й своє справжнє щастя. Своєю присутністю ти лише робиш її безпорадною та сліпою. Як би це дивно не звучало, але ти заважаєш їй прийти до тями. Зрозумій це.

Генрі мовчав і дивився на монету, яку крутив у руках. Річард важко зітхнув і відсунув від себе келих. Задумливо глянув у вікно. Там весело світило сонце, блакитне небо куполом височіло над землею. Гарно. Але пригнічувало те, що цього не бачив його друг. Йому було не до цього, бо душу роздирали важкі думки й переживання. А ще шкода Аурі. Досі перед очима було її заплакане обличчя.