Ми з тобою береги

Цієї ночі Ауріка була на чергуванні у лікарні. Вона уважно переглядала величезну купу карток пацієнтів, щосили намагаючись відігнати від себе думки про завтрашній похід до театру. Як вона боялася! Одна думка про те, що є можливість знову так близько побачити Генрі, почути його голос, побачити гру… Вона не забула його. Ні. Спогади в душі були настільки свіжими, ніби вони обоє розлучилися тільки вчора.

— Ауріко, будь ласка, піди до кімнати, де зберігаються всі ліки, та прибери там. Вітер відчинив вікно й деякі флакончики розбилися. Впораєшся? А то я дуже поспішаю, — почувся голос Лори.

Її зміна закінчилася, і дівчина квапливо прямувала до виходу, де на неї чекав якийсь симпатичний юнак.

— Добре! — бадьоро відповіла Ауріка.

«Будь ласка». Ці слова порадували її. Напевне, вперше Лора так ввічливо з нею розмовляла.

— Лора гарна, просто дуже строга. Тобі треба це усвідомити й хоч трішки в неї повчитися, — зауважила дівчина, і на душі полегшало.

Ауріка відклала картки й пішла виконувати прохання. Дорогою зайшла до палати, яку нещодавно відремонтували. Усі пацієнти, що ще вчора жили в неї, мирно спали. Місяць з цікавістю заглядав у вікно та вкривав їх своїм сріблястим світлом.

— От і добре, — прошепотіла дівчина й зачинила двері.

Коли увійшла до кабінету з ліками, то побачила на підлозі калюжу й розбиті пляшечки. Ауріка обережно зібрала скло, набрала води у відро й почала прибирати. Думки про Генрі знову не давали їй спокою. Вона глянула на небо.

— Напевно, він зараз так переймається виступом, — промовила тихо. — Цікаво, що робить? Скоріше за все, сидить на вікні кімнати й грає на губній гармоніці. Я так хочу послухати…

Вона б продовжувала літати у думках, якби тільки не відчула біль. Поглянула на руки. Вони сильно почервоніли. Дівчина випустила ганчірку, не розуміючи, що відбувається. Шкіру пекло, неначе вогнем. Ауріка почала мити руки у чистій воді, але й це не допомагало. Біль ставав нестерпним навіть для такої витривалої, як вона. Дівчина у розпачі дивилася, як починають з’являтися ранки, й не знала, що робити. Відійшовши в куток, присіла, намагаючись перетерпіти неприємне відчуття. Не видала жодного звуку, тільки сльози нестримно котилися по щоках.

За дверима почулися кроки. До кімнати зайшла Роуз, яка чергувала сьогодні разом із Аурікою. Побачивши дівчину в такому стані, стривожено підбігла до неї.

— Ти чого тут сидиш? Плачеш? Ауріко!

І тут вона побачила руки дівчини.

— Який жах! Де ти так?! — вигукнула жінка й почала шукати спеціальну мазь.

— Лора попросила мене витерти підлогу… — пересилуючи біль, відповіла Ауріка. — Вітер відчинив вікно й деякі ліки розбилися…

— Вітер? — здивовано перепитала й глянула на дерева, що спокійно дрімали в парку лікарні. — Відчинив вікно, яке завжди замкнене на клямку? Дивно.

Роуз підійшла до колеги й почала обробляти рани.

— Лора кажеш? — бурмотіла повненька.

— Натякаєш, що вона влаштувала це навмисне? — здивувалася Аурі.

— Я в цьому впевнена. Сама подумай.

— Вона сьогодні така щаслива вибігла з лікарні, навіть зі мною ввічлива була, — не повірила. — До неї кавалер навідався. Нащо я їй?

— Щаслива, ага. Ще б пак! Наробила шкоди, чого б не порадіти? Зміюка.

— Не треба так.

— Я її знаю краще за тебе. Де пляшечки від розбитих ліків?

— Я викинула.

Роуз знайшла їх та прочитала напис.

— Ніколи від цього не буде такого жаху, як зараз на твоїх руках. Та й взагалі, тут немає жодного препарату, який зміг би викликати таку реакцію.

— Може, цією ганчіркою щось витирали до мене? — припустила Ауріка.

Роуз уважно все оглядала й не слухала колегу.

— Лора не дурна, слідів не залишить після себе.

— Але навіщо це їй?

— Та заздрить вона тобі! Скільки я казала? Хворі нахвалюють, працюєш добре. До того ж вона знає, що ти завтра йдеш до театру. Тому й говорю, змія!

Тут Ауріка знову згадала про прем’єру й зітхнула.

— Так болить? — співчутливо спитала Роуз.

— Ні.

— Чому ж так насупилася? На тебе не схоже.

— Думаю про те, що тепер мене діти не кульбабою а мухомором будуть називати.

Повненька розсміялася й відправила дівчину на прохідну, а сама продовжила прибирати в кімнаті.

Вранці Ауріка прийшла додому дуже втомлена. Рани під бинтами ще боліли. Але пригнічувало інше. Їй не хотілося йти на прем’єру. Почала навіть шукати причину, щоб відмовитися від неї. Наприклад, руки. Гарна відмазка. Чому б ні?

Ауріка лягла на ліжко й почала повільно занурюватись у сон. Її закружляв вихор, повз пролітали картинки п'яти років розлуки з Генрі. Дівчина почала крутитися з боку на бік, ніби боролася з кимось уві сні, поки не прокинулась. Озирнувшись, виявила, що спала всього лише п'ятнадцять хвилин. Ауріка знову лягла й прислухалася до співу птахів. «Тобі треба поспати», — наказала собі.