У клітці

Високий юнак міцної статури, вкутавшись у довгий плащ, поспішно йшов вулицею Чикаго. Більшість перехожих, впізнавши його, зацікавлено оберталися. Довге темно-каштанове волосся, що спадало йому до плечей, грайливо пустувало з вітром і час від часу прикривало обличчя, на якому зачаївся смуток. Дівчата закохано поглядали на відому зірку театру Генрі Ланкастера та в захваті перешіптувалися між собою. Але він цього не помічав, або, швидше за все, не хотів помічати. Карі очі байдуже дивилися крізь натовп, начебто навколо була пустеля.

Несподівано на нього хтось налетів і наступив на ногу. Хлопець скривився, мовчки терплячи біль. Озирнувся й в очах блиснув суворий вогник роздратованості. Генрі вже відкрив рот для парочки міцненьких слів, та раптом обімлів. На нього дивилися рідні зелені очі симпатичної дівчини з довгими золотавими кучерями.

— Вибачте, містере! — холодна ввічливість розрізала його груди.

Зеленоока зібралася йти далі, але Генрі зупинив її, схопивши за плече.

— Куди ж ти?! — вигукнув, нарешті побачивши ту, чиє ім’я й досі жило в його думках.

Дівчина суворо оглянула актора.

— Що ви собі дозволяєте? — в її голосі почали бриніти ноти гніву.

— Але…

Генрі зблід. Зеленоока, недовго думаючи, пішла геть.

— Ауріко! — вигукнув актор.

Вона озирнулася. На обличчі застигло здивування. Оговтавшись від подиву, поспішила до машини, що стояла біля тротуару. З неї вийшов молодий симпатичний хлопець. Він забрав у дівчини пакунки й поклав на сидіння. Зеленоока знову озирнулася. Генрі продовжував дивитися переповненими болем очима. Незнайомий чоловік схилився до дівчини й щось запитав. Вона вказала на Ланкастера й дещо розгублено дала відповідь. Незнайомець теж глянув на Генрі, насупився. Потім допоміг дівчині сісти в машину і, знову окинувши актора суворим поглядом, приєднався до своєї супутниці. Машина рушила з місця й зникла за поворотом.

Генрі був розбитим вщент. Почуття роздирали грудну клітку, безжально шматуючи спогадами. «Якою ж вона була холодною! Невже так легко викреслила мене зі свого життя? Тепер вона з іншим?» — вирували думки. Ауріка, яку він досі так шалено кохав, щойно зруйнувала останню надію на зцілення. Світ навколо загойдався й почав давити на нього з усіх боків. Актор ледь стримувався, щоб не закричати від розпачу.

Стиснувши до болю кулаки, Генрі швидко пішов у бік театру, де на нього чекала репетиція. Навіть не помітив, як у іншій машині, що проїжджала повз, за ним дехто схвильовано спостерігав і зі сльозами на очах проводжав поглядом у натовпі…

***

— Ця історія має зачепити глядача за живе, проникнути в його серце, — натхненно кричав режисер Джек Мардо, — змусити тремтіти й співчувати героям! Вона має вичавити з нього всі почуття, просто зобов’язана зробити його частиною себе! На нас чекає Чикаго, Нью-Йорк, Вашингтон та інші міста Америки, які бажають побачити довгоочікувану історію вічного кохання!

Джек махав руками, як шаман, з головою занурившись у свою промову. Він ходив біля сцени й намагався налаштувати акторів на репетицію, надихнути їх й змусити повірити в грандіозність прем'єри, афіші якої нашуміли в усіх перерахованих ним містах. Та як він не старався, Генрі його не слухав і все думав про зустріч з Аурікою.

Нарешті, закінчивши традиційну вступну частину, Джек оголосив про початок репетиції.

До театру в інвалідному кріслі в'їхала Керолайн, наречена Генрі. Жінка, яка завжди супроводжувала її, підвезла дівчину ближче до сцени. Нова глядачка виглядала дуже блідою. Вона з хвилюванням поглядала на Генрі. Якраз в цей момент на сцену вийшла його напарниця по п’єсі. Красива, вишукана, сповнена п’янкого шарму та витонченої харизми Джессіка Роланд. Відома в Чикаго театральна зірка, яка за останні три роки закохала публіку в свою бездоганну чуттєву гру. Вона дуже гармонійно виглядала в парі з Генрі, а їх спільна гра отримувала навіть у самих прискіпливих критиків гарні відгуки. Саме тому Джек завжди давав їм головні ролі. «А колись на її місці була я», — сумно подумалось Керолайн. Вона не пропускала жодної репетиції нареченого й часто з болем згадувала, як сама була актрисою. Теж ось так сяяла славою поряд з цим красенем. Але п’єса її життя виявилася в стилі драма, й тепер вона могла лиш спостерігати за життям театру, відчуваючи себе жалюгідною тінню.

Джессіка в цей момент підняла погляд вгору, здійняла витончені руки й переповнена почуттями голосно промовила:

— Коханий! Поглянь на небо! Сум такий великий, що навіть зорі сховали свій вигляд! Невже ми так просто підкоримося долі? Невже змушені змиритися з тим, що вона так жорстоко роз’єднала нас, як береги, й розлила між нами річку розлуки, кинула на поталу жорстокої самотності?! Як боляче бачити тебе, чути, мовити до тебе, але не мати права доторкнутися, обійняти, втішити! Як боляче просто стояти на іншому березі й не мати можливості залікувати твої рани! Бути свідком страждань і не мати змоги допомогти — це мука! Доля змусила нас повірити, що шансів бути разом у нас більше немає. Але чи варто нам коритися? Хіба не прийшов час збудувати міст надії?!

«Збудувати міст надії…» — замислився Генрі, занурившись у власні почуття. Він геть забув про репетицію. Керолайн ще більш стурбовано дивилися на відчужений вираз обличчя нареченого.