1 ЧАСТИНА. Таємничий незнайомець.

50-ті роки ХХ століття

Чикаго

Худий довготелесий чоловік, схожий на пацюка, нахилився до співбесідника й поклав на стіл фото відомого красеня-актора.

— Подейкують, у нього є велика таємниця, пов’язана з дівчиною. Ви щось знаєте про це? Хто вона? — прошепотів неприємним скрипучим голосом.

Напроти нього розкинувся в кріслі юнак з нахабним виразом обличчя. Він тримав у роті сірника й весь час ганяв його з одного кутика роту в інший.

— Я мало що знаю, — відповів прокуреним голосом.

— Я — журналіст. Ми, як детективи, нюхом чуємо брехню, — поряд з фото поклав сто доларів. — Я прошу не багато. Назвіть її ім’я та що було між ними. Мені цього вистачить, щоб підняти шумок навколо Генрі Ланкастера. Людям потрібні сенсації. Одних блискучих ролей на сцені замало, щоб задовільнити публіку. Вони чекають пліток та закручених сюжетів у житті улюблених зірок. Ви декоратор, завжди поряд за кулісами, багато чуєте та знаєте, — поклав ще сто доларів.

— Мені відомо дуже мало, — заховав у кишеню гроші. — Генрі дуже мовчазний і нелюдяний. Ви ж знаєте. Він лише зі своєю напарницею Джессікою добре спілкується. Але вона ні за які гроші не відкриє його таємниці.

— То що ви чули? Дайте хоч якусь зачіпку. Все інше я влаштую сам, — аж їв очима декоратора.

— Ну… — тягнув час, щоб набити собі ціну.

Журналіст терпляче чекав.

— Генрі неймовірно щастить на сцені, але в особистому житті — повний провал. Мати некохану наречену, приковану до інвалідного візка, — такого ворогу не побажаєш. Я чув, що до зустрічі з нею Генрі був по вуха закоханий у якусь бідну безрідну дівчину. Подейкують, що досі сохне за нею.

— Будучи нареченим?

— А що? Серцю не можна наказати.

— Оце так-так, — почав швидко записувати, а очі так щастям світилися, що аж іскри сипалися. — Люди таке люблять. Герой на сцені виявляється в житті зрадником.

— Ким? — здивувався.

— А що, ні? Одну збирається зробити своєю дружиною, а про іншу думає. То що це?

— Він багато чим пожертвував і відмовився від почуттів заради майбутньої дружини. Вона йому життя врятувала. Відштовхнула з дороги й сама потрапила під колеса машини.

— Дивлячись, як подати інформацію. Моє покликання — робити життя читачів більш цікавим. Тому історія про зраду куди більш компрометує й шумить, ніж благородна солодка істина.

— Навіть не знаю, — декоратор почухав потилицю.

Помітно занервував. Здається, ідея спаплюжити репутацію Генрі за двісті баксів йому не дуже подобалася.

— Щось ще знаєте? — горів азартом журналіст.

— Більше нічого, — збрехав, аби ще чого не ляпнути, спокусившись на гроші.

— А якщо подумати?

— Подумав і згадав, що мені час повертатися в театр. Усього найкращого, — встав і швиденько вийшов із кафе.

— Хм, нічого. Мені й цього вистачить, — дивився на замітки. — Я вже бачу цю гарячу історію на першій сторінці. Генрі, шекспірівський герою, прийшов час зіграти тобі драму на реальній сцені!

***

Дитячий притулок «Джой»

Штат Мічиган

— Доріс, діти знову зникли! — вигукнула Меріан, вбігши в невелику кімнату дитячого притулку. — Напевно, Ауріка знову потягнула їх кудись гуляти.

Біля каміна стояла жінка, якій було трішки за п’ятдесят. Вона важко зітхнула й похитала головою.

— І коли ця бешкетниця подорослішає? — сказала, прямуючи до виходу.

Заснувала цей притулок бездітна сім’я фермерів — Доріс та її чоловік Домінік Джойс. Для цього вони розширили власний маєток і ферму, щоб прогодувати дітей. Молодша сестра Домініка, Меріан, яка ніколи не була заміжньою, залюбки приєдналася до цієї справи, й тепер вони разом виховували дітей, яких їм лишали на порозі чи віддавали особисто.

Знаходився притулок на широкій галявині поряд з лісом. Затишне та мальовниче місце, що стало рідною домівкою та прихистком для багатьох сиріток.

І ось зараз біля невеликої річки веселі дітлахи бігали навколо молодої виховательки й співали задерикувату пісеньку. Весна дарувала кожному новий подих та надію, що цього року вони, як і багато інших дітей, знайдуть свою сім'ю. Смарагдова галявина була вкрита різнобарвним килимом квітів, що наповнювали повітря солодкими пахощами. Малеча весь час крутилася навколо дівчини з веснянками й щось щебетала. А та залюбки відповідала на їхні численні запитання. Її сміх, як чистий кришталь, дзвенів серед розкоші природи. Зеленоока вихователька з довгими золотистими кучерями зараз дуже нагадувала доньку весни.

Повернулися до притулку, коли сонечко було вже в зеніті. На подвір'ї на них чекала стурбована Меріан. Вона, як і вся сім’я, була дуже набожною, тому молитовно склала руки й дякувала Богу, що діти живі та неушкоджені.

— Ауріко, скільки можна говорити: якщо йдеш з дітьми, то попереджай! Ми місця собі не знаходили!