15

Червень у Саленто зазвичай приносить свята і сміх, але для мене він став місяцем паперових барикад. Після того, як я відстояла своє ім’я в університеті, я відчула в собі силу, яку раніше вважала мертвою. Я більше не була жертвою Дениса чи інструментом Маркуса. Я була жінкою, яка подає на розлучення.

Перша відповідь від Дениса прийшла не листом, а дзвінком. Я сиділа в холі «Соляріса», коли телефон у моїй руці вібрував так сильно, наче хотів вибухнути.

— Ти з глузду з'їхала, Соломіє? — його голос у слухавці був не криком, а отруйним шепотом, від якого в мене й досі хололо в животі. — Розлучення? В Італії? Ти думаєш, що італійські закони тебе захистять? Ти — ніхто. Ти викрала мою доньку. Якщо ти не забереш заяву, я зроблю так, що тебе депортують, а Злату повернуть мені через міжнародний розшук. Ти ж знаєш, у мене є зв'язки.

Я дивилася на сонячний блік на підлозі готелю. Раніше ці погрози змусили б мене благати про прощення. Але зараз я лише міцніше стиснула телефон. — Зв'язки в минулому, Денисе. А в теперішньому — ти чоловік, який залишив свою сім'ю під обстрілами. Я маю свідчення Оксани, Марко та професора Антоніо про мій стан, коли я приїхала, і про те, як я самотужки будую тут життя. Злата залишиться зі мною.

Я натиснула «відбій» раніше, ніж він встиг щось додати. Мої руки тремтіли, але в голові була кришталева чіткість.

Наступного тижня почалася справжня війна. Адвокат Дениса, такий же слизький і цинічний, як і він сам, надіслав стос паперів до італійського суду. Вони звинувачували мене в «емоційній нестабільності» (знову цей аргумент, який використовував і Маркус!), стверджували, що в мене немає постійного доходу і що готель «Соляріс» — це не місце для виховання дитини.

— Соломіє, подивися на мене, — Сандро, брат Марко, поклав свою важку руку на папку з документами. Ми сиділи в його офісі в Лечче. — Вони намагаються вибити тебе з колії. Це психологічна атака. Але в нас є козир.

— Який? — я підняла на нього втомлені очі. — Твоя робота. Університет Саленто офіційно підтвердив твоє авторство методики та запропонував контракт провідного дослідника. Твій дохід тепер вищий, ніж був у Дениса в Україні. Ти — цінний спеціаліст для Італії. А він? Він просто людина з минулого, яка не надала жодного цента на утримання дитини за три місяці.

Ця цифра — три місяці — стала моїм щитом. Жодного переказу, жодного дзвінка Златі, крім погроз мені.

Судове засідання проходило онлайн, через відеозв'язок. Я бачила Дениса на екрані ноутбука. Він сидів у нашому колишньому кабінеті в Харкові — тому самому, де я колись відчувала себе полонянкою. Він виглядав постарілим, злим, але все таким же самовпевненим.

Коли суддя — сувора італійка з проникливим поглядом — запитала його про причини перешкоджання розлученню, він почав свою звичну пісню: — Я люблю свою дружину. Вона просто не в собі через війну. Я хочу, щоб моя сім'я була в безпеці поруч зі мною...

Я відчула, як у мені закипає праведний гнів. Я попросила слова. — Синьйора суддя, — я заговорила італійською, повільно і чітко. — Любов не вимірюється погрозами депортації. Любов не вимірюється мовчанням, коли дитина запитує, де тато, а тато дзвонить лише щоб сказати, як він мене знищить. Я не «не в собі». Я нарешті прийшла до тями. Ось мої контракти, ось мої податки, ось моє нове життя. Я прошу лише про одне — юридично підтвердити те, що вже сталося фактично. Я вільна.

Денис на екрані зціпив зуби. Я бачила, як він хоче закричати, але в офіційному полі суду його маніпуляції розсипалися, як пісочні замки. Італійське правосуддя, на відміну від Дениса, бачило в мені суб’єкта, а не власність.

Розв’язка прийшла через два тижні. Суд виніс рішення про тимчасову опіку на мою користь із забороною вивезення дитини без моєї згоди. Це була перша велика перемога. Офіційне розлучення було лише питанням часу та технічних процедур.

Того вечора ми святкували в «Солярісі». Марко виставив на стіл найкраще вино, Оксана приготувала величезний пиріг. Максим і Злата бігали по терасі, і їхній сміх перекривав шум прибою.

Я стояла біля перил, дивлячись на море. Сонце сідало, фарбуючи воду в колір розплавленого золота. У моїй сумці лежав документ із печаткою. Він пахнув не ліліями Маркуса і не сигаретами Дениса. Він пахнув папером, свободою і свіжим вітром.

Я дістала телефон і видалила останній контакт із минулого життя. «Соломія», — прошепотіла я сама собі. — «Ти більше нічиє не рівняння. Ти — відповідь».

Я зробила ковток вина і відчула, як червневе повітря наповнює мої легені. Попереду була робота в університеті, виховання дітей і ціла Італія. Але головне було в іншому: я нарешті перестала бути біженкою від власного життя. Я стала його господинею.