14

Червень у Саленто впав на місто раптовою, важкою спекою. Повітря було настільки густим, що здавалося, його можна торкнутися рукою. В університетських коридорах панував запах розігрітого каменю та антисептика. Я йшла на засідання наукової ради, і кожен крок моїх босоніжок відлунював у скронях, як зворотний відлік.

Маркус чекав біля входу в залу. Він виглядав бездоганно в легкому лляному піджаку кольору слонової кістки. На його чолі не було жодної краплі поту, попри задуху. Він сяяв. Навколо нього вже зібралися колеги, вітаючи з майбутньою публікацією.

Побачивши мене, він на мить перервав розмову і підійшов. Його рука власницьким жестом лягла мені на талію. — Ти сьогодні дивовижна, Соломіє. Трохи бліда, але це додає тобі шарму вченої дами, — він нахилився до мого вуха, і я відчула запах його цитрусового парфуму, який тепер здавався мені запахом пастки. — Ти взяла флешку з тими останніми розрахунками? Сьогодні ми зробимо цей університет твоїм новим домом.

Я подивилася йому в очі. У них не було тепла — лише тріумф мисливця, який впевнений, що здобич уже в сітці. — Я взяла все, що потрібно, Маркусе, — відповіла я, і мій голос був таким же холодним, як лід у моїй склянці вранці.

За десять хвилин до початку я постукала в кабінет професора Антоніо. Поруч зі мною йшов Сандро. У таку спеку він не зняв піджака, і його сувора постать виглядала в кабінеті як скеля, об яку зараз розіб'ється ілюзія Маркуса.

— Професоре Моретті, ми маємо зупинити цю презентацію, — я сказала це відразу. Мої руки більше не тремтіли.

Антоніо витер лоб хустинкою. Побачивши Сандро, він миттєво зрозумів: це не приватна розмова про почуття. Протягом наступних десяти хвилин у кабінеті панувала тиша, яку розрізав лише гул старого кондиціонера. Я викладала докази. Файли з мого ноутбука, датовані березнем. Фотографії моїх чернеток. Скриншоти листування Маркуса, де він обговорював моє «усунення» від авторства.

— Соломіє... — Антоніо зблід, дивлячись на порівняльну таблицю. — Це... це ж чистий плагіат. Він запевнив мене, що ви просто допомагали зі збором статистики для його давньої ідеї. — Його ідея народилася в моєму підвалі в Україні, професоре.

Ми ввійшли до зали саме тоді, коли Маркус стояв біля трибуни. На екрані світився заголовок: «Геометрія опору. Автор — Маркус фон Штейн». У залі було задушливо, погляди професорів були прикуті до екрана.

— ...і в ході моїх польових досліджень у таборах для переміщених осіб, — його голос лився, як солодке вино, — я вивів формулу, яка описує точку неповернення людської психіки.

Я зробила крок вперед із тіні біля дверей. — Ваших досліджень, Маркусе? Чи моїх життів, які я пропустила крізь себе, поки ви лише «редагували» мої слова?

Зал миттєво заціпенів. Гул розмов обірвався. Маркус затнувся, його рука судомно стиснула лазерну указку. — Соломіє? Люба, ми ж домовилися... — він спробував усміхнутися, але це була лише гримаса. — Колеги, вибачте. Пані асистентка важко переносить спеку. Війна, стрес... ви ж розумієте, що це емоційний зрив.

— О, я дуже спокійна, Маркусе, — я підійшла до самої трибуни. Тепер я бачила піт, що виступив у нього на скронях. — Настільки, що встигла передати професору Антоніо результати експертизи вашого «договору». Того самого, де мій підпис з’явився без моєї участі.

Маркус зблід. Його пальці на трибуні побіліли. Він глянув на президію, шукаючи погляду Антоніо, але професор лише повільно відклав окуляри й відвернувся.

— Ти... ти просто ніхто без мене! — процідив Маркус прямо в мікрофон, забувши, що його чує весь зал. — Хто повірить жінці з готелю, яка втекла з України з однією сумкою? Ти маєш бути вдячна, що я взагалі дозволив тобі дихати одним повітрям із науковою елітою!

У цей момент Сандро зробив крок до нього і поклав на трибуну судову заборону. — Повірять закону, синьйоре. А ваша кар’єра щойно згоріла на цьому червневому сонці.

Я вийшла з університету, коли сонце стояло в зеніті. Мені не було цікаво, як Маркус виправдовуватиметься перед радою. Я повернулася до «Соляріса». Марко вже чекав мене з великим стаканом води з льодом та м’ятою. — Ти повернула собі свій голос, — сказав він. — Так. І більше ніколи не дам йому захлинутися в чиїхось обіцянках.

Увечері я сиділа на балконі. Спека нарешті почала спадати, поступаючись вечірньому бризу. Поруч Максим і Злата гралися в тіні. Я відкрила ноутбук і написала юристу: «Починаємо процес розлучення з Денисом. Сьогодні я зрозуміла: щоб збудувати своє майбутнє, мені не потрібні чоловіки-рятівники. Мені потрібна лише я сама».

Цей червневий день став моїм справжнім звільненням. Маркус був останньою тінню моєї наївності. Тепер я була готова до фінальної битви — за своє ім’я і за свою доньку.