12

Листопад у Саленто видався незвично теплим. Університетські будні змішувалися з вечорами, які Маркус дедалі частіше проводив у нашому колі. Він став частиною нашого «солярісівського» мікрокосмосу. Тепер, коли ми з Оксаною та дітьми вечеряли на терасі, для нього завжди стояв окремий стілець.

Маркус був майстром «малих кроків». Він не намагався змінити моє життя одним махом, він обережно вплітався в нього. Він привозив для Злати органічні солодощі, а з Максимом вони почали будувати складну модель сонячного вітрильника. Я дивилася на них і серце моє стискалося від солодкого болю: ось воно, те саме життя, про яке я мріяла. Чоловік, який не просто «терпить» мою дитину та моїх друзів, а стає їхнім другом.

— Ти надто багато працюєш, Соломіє, — сказав він якось увечері, м’яко забираючи в мене ноутбук. Ми сиділи в невеликому кафе під арками старої площі. — Твій розум постійно в напрузі. Ти наче чекаєш на удар навіть тоді, коли навколо тиша.

— Це звичка, Маркусе, — зітхнула я, підставляючи обличчя прохолодному вітру. — Коли ти роками живеш із Денисом, ти вчишся спати з відкритими очима.

— Тепер ти зі мною, — він взяв мою долоню і повільно поцілував кожен палець. — Я хочу, щоб ти зосередилася на творчості, на ідеях. А всю «брудну» роботу — оформлення грантів, листування з редакціями, переговори з видавцями — залиш мені. Я знаю цю італійську кухню зсередини. Твій диплом ще не пройшов нострифікацію, ти офіційно — лише біженка з науковим бекграундом. А я — професор із репутацією. Разом ми — непереможні.

Перший тривожний дзвіночок пролунав через тиждень. Ми готували велику презентацію для міжнародного симпозіуму. Я написала основний текст — про математичне моделювання психологічного опору. Маркус мав додати туди порівняльну статистику по європейських країнах.

Коли він приніс мені фінальний файл, я помітила, що моє прізвище в заголовку стоїть другим. І в дужках було зазначено: «Технічна допомога та збір даних».

— Маркусе, але ж тут викладена вся моя методика, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині піднялася хвиля неспокою. — Чому я вказана як помічник?

Маркус навіть не змінився в обличчі. Він усміхнувся своєю найтеплішою посмішкою і злегка пригорнув мене до себе. — Солю, люба, це суто стратегічний хід. Якщо ми поставимо тебе першим автором, статтю відправлять на перевірку в комісію по роботі з іноземними фахівцями. Це затягнеться на місяці. А нам потрібен швидкий результат, щоб ти отримала робочу візу і грант. Це лише формальність для університету. Ти ж знаєш, що я вважаю тебе справжнім автором.

Я хотіла заперечити. Психолог у мені виразно бачив маніпуляцію: він використовував мою незахищеність як аргумент. Але жінка в мені подивилася на його спокійне обличчя і подумала: «Можливо, я просто параноїк? Можливо, після Дениса я в кожному бачу ворога?».

Наступного дня в університетській бібліотеці я випадково почула розмову Маркуса з його асистентом у коридорі. Вони говорили італійською, швидко і напівпошепки. — Маркусе, цей матеріал по українських кейсах... він надто детальний для простої статті. Ти впевнений, що авторка не заявить права пізніше? — Вона повністю мені довіряє, — відповів Маркус, і в його голосі я вперше почула метал. — До того ж, у неї немає жодного юридичного статусу тут. Вона — біженка під моїм протекторатом. Все, що вона пише в моєму кабінеті, належить університету. Тобто — мені.

Я застигла між стелажами, стискаючи стару книгу так сильно, що папір хрустів. Кров відхлинула від обличчя. Це не був Денис, який кричав і принижував. Це був професійний хижак у дорогому піджаку, який поїдав мою працю з вишуканими манерами.

Я не вийшла до них. Я залишилася в тіні полиць, відчуваючи, як оксамитовий заслін моєї нової закоханості починає повільно підніматися, відкриваючи прірву. Я зрозуміла: він не просто любив мій розум. Він хотів його вкрасти.