11

Осінь в Італії прийшла непомітно, розбавивши морську блакить золотом і прохолодними вечорами. Робота в університеті вже не здавалася мені чимось захмарним — я звикла до запаху книжкового пилу та шуму студентських голосів. Проте я все ще почувалася там «гостею», жінкою з валізою, яка лише тимчасово займає стілець у чужій лабораторії.

Саме в цей період професор Антоніо познайомив мене з Маркусом. — Соломіє, це наш провідний аналітик, Маркус фон Штейн. Він допоможе вам структурувати ваші напрацювання для європейського формату.

Маркус підвівся мені назустріч — високий, у бездоганно випрасуваній сорочці з закоченими рукавами. Йому було сорок, і він мав той тип зовнішності, який викликає миттєву довіру: спокійний погляд сірих очей, ледь помітні зморшки в кутиках губ і голос, що нагадував оксамит. У ньому не було самовпевненої агресії Дениса чи хаотичної емоційності Вадима. Від нього віяло стабільністю, якої мені так бракувало.

Наші перші тижні спільної роботи були наповнені лише інтелектом. Ми годинами сиділи в невеликому архіві університету. Маркус слухав мене так, як не слухав ніхто в житті. Він не перебивав, не намагався навчити мене «як правильно». Він ставив уточнюючі запитання, які змушували мою думку сяяти ще яскравіше.

— Ви розумієте, що створили щось унікальне? — запитав він одного разу, відсуваючи чашку еспресо. — Ваша ідея про те, що психологічна стійкість має математичну криву... Це може стати основою для нової терапевтичної школи в Європі.

Я відчула, як мої щоки запалали. Для жінки, яку роками переконували, що її стеля — це вибір фіранок у вітальню, таке визнання було сильнішим за будь-який афродизіак. Маркус почав ставати моєю щоденною потребою.

Поступово наше спілкування вийшло за межі кабінету. Одного вечора він запропонував підвезти мене до «Соляріса». — Я чув, цей готель став вашим домом, — сказав він, повертаючи кермо. — Це символічно. Місце сонця для тих, хто вижив у темряві. Ви дуже сильна жінка, Соломіє. Але навіть найсильнішим іноді потрібне плече, на яке можна спертися, не боячись, що воно зникне.

У той вечір ми довго стояли біля входу в готель. Маркус познайомився з Марко, привітно кивнув Оксані, яка якраз виходила з дітьми. Він вписався в мій новий світ так ідеально, наче завжди був його частиною.

Через місяць він став людиною, якій я довіряла беззастережно. Він приносив для Злати рідкісні німецькі казки, перекладені італійською, і годинами допомагав Максиму з логічними задачами. Максим, який зазвичай був обережним з новими людьми, сказав мені: — Соломіє, він крутий. Він знає про фізику частинок більше, ніж наш підручник.

Але в цій ідилії була одна тонка нитка, яку я спочатку не помічала. Маркус почав дедалі частіше просити мене переслати йому мої старі архіви з України. — Для порівняння динаміки, — пояснював він. — Твої спостереження за пацієнтами під час війни — це безцінний матеріал. Ми оформимо це як спільне дослідження. Ти ж знаєш, без європейського ступеня тобі буде важко подаватися на гранти самостійно. Давай я буду твоїм «парасолькою». Я захищу твої ідеї від бюрократії.

І я, сп'яніла від його турботи та уваги, відкрила йому доступ до своєї хмарної папки. Я вірила, що ми — команда. Я вірила, що нарешті знайшла чоловіка, який цінує мій талант більше, ніж свою гординю.

Минали тижні. Наші стосунки стали глибшими, інтимнішими. Але часом, коли я заходила до його кабінету раптово, я помічала, як він швидко згортає якісь вікна на моніторі. Коли я запитувала про нашу спільну статтю, він м’яко обіймав мене за плечі: — Соломіє, не забивай свою прекрасну голову паперами. Я все готую. Це буде вибух у науковому світі. Просто довірся мені.

І я довірялася. Я насолоджувалася цим «курортом для душі», не помічаючи, як Маркус крок за кроком вивчав не мою душу, а архітектуру мого інтелекту, готуючи фундамент для своєї власної великої гри. Він не поспішав. Він був майстром витримки.