10

День семінару настав. Конференц-зал «Соляріса», який раніше здавався мені недосяжним символом чужого успіху, сьогодні був заповнений людьми, що чекали саме на мене. У перших рядах сиділи мої друзі — моя нова італійська родина. Максим у чистій сорочці, з серйозним виглядом тримав блокнот, готовий записувати кожне моє слово. Поруч — Катерина та Оксана, які дивилися на мене так, ніби я була їхньою останньою надією на світло.

Я вийшла на сцену. Прожектори на мить засліпили мене, і в цій білій тиші я раптом чітко почула всередині себе голоси з минулого. «Ти ніхто», — шепотіла Тітка Надія. «Ти пропадеш», — сміявся Денис. «Ти просто захоплення», — відлунював голос Вадима.

Я глибоко вдихнула повітря, просякнуте запахом моря, і підняла очі на аудиторію. — Buongiorno a tutti, — почала я. Моя італійська більше не була боязкою. Вона звучала впевнено, як сталь.

Я не читала з папірця. Я розповідала історію про те, як алгебра логіки допомогла мені вижити в хаосі зради. Я говорила про те, що кожне людське життя — це рівняння з багатьма невідомими, але кожне з них можна розв'язати, якщо знайти свою точку опори.

Я розповіла про хлопчика-підлітка, який знову повірив у свої сили через фізичні формули. Я бачила, як Максим у залі почервонів від гордості, а італійські професори, що сиділи в глибині залу, почали схвально кивати. Я пояснювала, що травма — це не вирок, а лише умова задачі, яку ми обов'язково розв'яжемо.

Коли я закінчила, у залі на кілька секунд запала така тиша, що було чути лише шум хвиль за стіною. А потім вибухнули аплодисменти. Це не був просто ввічливий жест — це був рев визнання. Синьйора Джулія піднялася на сцену, щоб вручити мені перший офіційний контракт консультанта комуни. Я відчула, як у цей момент розсипалися останні ланцюги, що прив’язували мене до Дениса та його погроз.

Після виступу, коли ми святкували на терасі, мій телефон знову ожив. Я побачила повідомлення від Вадима. «Соломіє, я бачив твій виступ у трансляції Червоного Хреста. Ти неймовірна. Я зробив велику помилку, коли відпустив тебе тоді. Можливо, ми спробуємо ще раз? Я можу приїхати...»

Я глянула на ці літери. Колись я віддала б пів життя за таке повідомлення. А зараз... я відчула лише легку втому, як від перегляду старого, нецікавого фільму. Я не відчула ні злості, ні болю. Тільки порожнечу там, де колись була любов до нього.

Я не стала видаляти чат. Я просто покликала Оксану та Катерину. — Дивіться, — я показала їм екран. — Минуле завжди намагається повернутися, коли бачить, що майбутнє в тебе набагато яскравіше.

Я вимкнула телефон, не відповівши. Я підійшла до краю тераси. Море було спокійним і глибоким. Марко підійшов до мене і мовчки простягнув келих просекко. — A te, Solomia. Alla tua libertà, — тихо сказав він. (За тебе, Соломіє. За твою свободу).

Я зробила ковток і зрозуміла: я більше не потребую нічиїх дозволів. Я не потребую Вадима, щоб почуватися жінкою. Я не потребую Дениса, щоб почуватися захищеною. Я маю «Соляріс», я маю свою професію, і я маю людей, які цінують мій розум, а не мою покору.

Сонце остаточно сідало за обрій, але я знала: завтра воно зійде знову. І це буде перший день мого справжнього, абсолютно вільного життя.