9

Після візиту тітки Надії моє життя в «Солярісі» перетворилося на закриту лабораторію. Я зрозуміла: щоб остаточно відірватися від минулого, мені потрібен не просто дах, а професійна броня. Я поринула в роботу з подвоєною силою.

Моїм головним учнем і соратником став Максим. Його восьмий клас був для нас обох лінією фронту. Ми годинами сиділи в холі, розбираючи складні хімічні сполуки та задачі з фізики. Коли хлопець, який ще місяць тому хотів покинути навчання, раптом вигукував: «Я зрозумів! Соломіє, це ж як у житті — енергія нікуди не зникає!», я відчувала неймовірний приплив сил. Катерина, його мама, часто приносила нам каву і просто мовчки спостерігала за нами. В її очах я бачила вдячність, яка була дорожчою за будь-які гроші.

Саме Максим став моїм "першим пацієнтом", хоча офіційно я була лише його репетитором. Через формули та теореми я допомагала йому збирати розбиту війною психіку. А він, сам того не знаючи, допомагав мені.

Проте минуле не здавалося. Одного вечора, коли я готувала матеріали для майбутнього семінару, мій телефон розірвався від повідомлень. Денис. «Мені розповіли, що ти там влаштувала. Репетиторство? Психологія? Ти — ніхто без мого прізвища. Я вже подав запит на анулювання твоїх документів. Готуйся до депортації. Злату я заберу, а ти підеш на вулицю, як і заслуговуєш».

Я застигла. Холодний піт проступив на лобі. Але в цей момент до мене підбігла Злата з малюнком, де вона намалювала нас, Оксану, Софійку та Марко біля моря. — Мамо, дивись, ми тут всі разом!

Я подивилася на повідомлення Дениса, а потім на малюнок. Страх раптом перетворився на чисту, прозору лють. Я не стала писати у відповідь довгих тирад. Я просто заблокувала його номер. Раз і назавжди. — Так, донечко, — прошепотіла я. — Ми тепер не самі.

Наступного дня синьйора Джулія з Червоного Хреста офіційно підтвердила: мене обрали головним спікером на великій конференції з адаптації біженців. Це був мій шанс вийти з тіні готельних коридорів на велику сцену.

Весь тиждень перед виступом я працювала як одержима. Я перекладала свої методики італійською, консультувалася з Марко щодо тонкощів мови. Він став моїм особистим цензором: — Соломіє, не кажи «я намагаюся». Кажи «я роблю». Тут, в Італії, поважають силу.

Я готувалася не просто до лекції. Я готувалася до свого головного іспиту — довести собі й усьому світу, що Соломія, яку вигнали в ніч з однією валізою, здатна навчити інших, як перетворювати попіл на золото.