7

​Готель «Соляріс» зустрів мене тишею та густим запахом морської солі. Після задушливої квартири Тітки Надії цей простір, наповнений білим світлом, здавався іншою планетою. Проте справжня магія готелю була не в інтер’єрах, а в людях, які за лічені дні стали для мене ближчими за кровних родичів.

​Моє знайомство з італійським світом почалося з Марко, адміністратора готелю. Це був чоловік з неймовірно теплим поглядом, який, здавалося, бачив наскрізь мій біль. Коли я вперше спустилася вниз із заплаканою Златою, він просто дістав із шухляди маленьку шоколадку і простягнув її доньці:

— Non piangere, piccola. Qui siete al sicuro, — тихо сказав він.

Марко став моїм негласним наставником. Він терпляче виправляв мою вимову, приносив свіжі газети та вчив мене розмовляти італійською не за підручником, а "серцем".

​Проте справжньою опорою в побуті стали Катерина та її син Максим. Хлопець навчався у восьмому класі дистанційно в українській школі, і це було для нього тортурами. Війна, еміграція та складні формули виснажували його. Побачивши, як вони з мамою мучаться над підручниками на терасі, я запропонувала допомогу.

Вечорами ми з ним занурювалися в алгебру, геометрію, фізику та хімію. Розв'язуючи з ним задачі про закони термодинаміки чи квадратні рівняння, я відчувала, як мій власний розум знову стає гострим. Це була неймовірна інтелектуальна розрядка: поки я пояснювала Максиму валентність, увесь зовнішній хаос відступав. Катерина в цей час могла просто видихнути, а я знову відчувала гордість — я не просто біженка, я людина зі знаннями.

​Поруч із моїм номером жила Оксана з маленькою Софійкою. Наші доньки стали нерозлучними, а ми з Оксаною — справжніми сестрами по долі. Наші двері в «Солярісі» майже ніколи не зачинялися. Ми жили за принципом відкритого дому: Оксана забирала дітей на пляж, поки я проводила свої перші онлайн-консультації, а я підставляла їй плече, коли її накривала туга за домом.

​Ця атмосфера безпеки дала мені поштовх до професійного відродження. Разом із волонтеркою Джулією з Червоного Хреста, яка почала залучати мене до роботи з новими групами прибулих, я відчула, що нарешті твердо стою на ногах. Моє консультування почало приносити стабільний дохід. Я ніколи не забуду той момент, коли на мою нову італійську картку прийшла перша оплата. Я пішла в магазин і купила Златі нову іграшку та найкращі фрукти, відчуваючи неймовірний смак свободи — мені більше не треба було звітувати перед Денисом за кожен цент.

​Вечорами я збирала жінок готелю на терасі. Це вже були не просто розмови — це були мої перші групові терапевтичні сесії. Ми пропрацьовували страхи, втрати та зради. Розповідаючи свою історію, я бачила, як інші жінки теж починають випрямляти спини.

​Я більше не була тією розбитою жінкою, яка шукала порятунку в білому вині. Тепер, коли я йшла коридором, Максим вітався зі мною, Катерина посміхалася, а Марко готував мою улюблену каву. Я була частиною спільноти. Я була вдома, хоч цей дім і мав назву «Соляріс».