6

Ранок того дня розколовся навпіл. Тітка Надія повернулася з нічної зміни як суддя, що вже виніс вирок. Вона стояла в дверях, не знімаючи пальта, і її погляд був сповнений холодної зневаги. Вона знала про все: про нічні поцілунки, про порожні пляшки білого вина і про мої мрії про роботу.

​— Збирайся. У тебе є година, — кинула вона. — Я все розповіла Денису. Він заблокував твої рахунки. Ти хотіла свободи? Йди і шукай її на вулиці.

​Я кинулася до Вадима, але зустріла лише холодну спину. Його «жодних зобов’язань» виявилося не просто фразою, а його боягузливою суттю. Він заблокував мій номер ще до того, як я встигла вийти за поріг. Я опинилася на вулиці з однією валізою, переляканою Златою і повним нерозумінням, як жити далі.

​Ми стояли посеред площі, і я відчувала, як паніка підступає до горла. У кишені — лише кілька купюр, на руках — дитина, а в душі — попелище. Єдине, що я могла зробити в тому заціпенінні — піти до відділення Червоного Хреста.

​Літня волонтерка довго вивчала мої документи, а потім усміхнулася:

— Тобі пощастило. Є одне вільне місце за програмою в готелі біля моря.

​Так ми потрапили до «Соляріса». Це був той самий готель з моїх перших спогадів про Італію — світлий, величний, з білосніжними балконами, що дивилися прямо на безкрає синє море. Коли я зайшла в хол, запах дорогого парфуму та морського бризу на мить змусив мене забути про те, що я — вигнанка.

​Наш номер у «Солярісі» був наповнений світлом. Я відчинила панорамне вікно, і шум прибою заповнив кімнату, витісняючи з моєї пам’яті голос Тітки Надії. Це було дивно: я втратила все — чоловіка, підтримку родичів, ілюзію кохання з Вадимом, — але опинилася в найкрасивішому місці, яке бачила в житті.

​Я посадила Злату на білосніжну постіль. Вона заспокоїлася, заворожена виглядом хвиль. Я дістала телефон, знову глянула на порожній чат із Вадимом, де замість фото тепер було сіре коло, і відчула... полегшення. Блокування стало моїм звільненням.

​Я підійшла до дзеркала. На тлі блакитного моря моє обличчя виглядало блідим, але очі були рішучими. У «Солярісі» я не була «бідною родичкою», яку терплять з милості. Тут я була просто людиною, яка отримала шанс почати спочатку.

​Я відкрила ноутбук і поставила його на столик біля вікна. Море шуміло, наче підказувало правильні слова для майбутніх консультацій.

— Ми впораємося, Злато, — прошепотіла я. — Тепер у нас є «Соляріс», море і наша свобода.

​Це був мій новий Берег Надії. Справжній. Без фальшивого вина і чужих обіцянок.