5

​Ранок після тієї ночі з чотирма пляшками вина зустрів мене не сонячним світлом, а важким, липким відчуттям провини. Коли алкоголь вивітрився, залишилася гостра порожнеча. Я, психолог, яка роками вчила клієнток вибудовувати кордони, сама ж їх і розмила в тумані білого вина.

​Я прокинулася у своїй кімнаті, але кожна клітина тіла пам’ятала дотики Вадима. Мені було некомфортно. Це було відчуття «неправильності», яке неможливо було заглушити кавою чи душем. Вадим теж це відчував. Коли ми зустрілися на кухні, він уникав мого погляду, і та нічна пристрасть здавалася тепер хворобливим маревом.

​— Соломіє, — почав він тихо, коли ми залишилися самі. — Ми вчора... трохи перегнули. Ти ж розумієш, що це нічого не змінює в нашому «уговорі»? Жодних зобов'язань.

​Я кивнула, хоча всередині все стиснулося.

— Розумію. Це було неправильно, Вадиме. Ми обоє просто хотіли втекти від реальності.

​Ця розмова була болючою, але необхідною. Вона ніби протверезила мене остаточно. Я зрозуміла: якщо я не витягну себе з цього емоційного болота сама, ніхто цього не зробить.

​Саме цей дискомфорт став поштовхом. Я почала відчайдушно шукати роботу. Мої мрії про повернення до практики стали моєю соломинкою. Я годинами сиділа в телефоні, вивчаючи групи для українців в Італії, пропонуючи свої консультації онлайн. Я мріяла про те, як перша зароблені євро дадуть мені право не звітувати перед Денисом за кожну куплену пачку памперсів.

​Я бачила себе знову за робочим столом, у впевненому образі фахівця. Цей новий виток — бажання працювати — давав мені сили тримати спину рівно. Вадим іноді підходив, заглядав у мій екран.

— Ти молодець, що не здаєшся, — казав він, і в ці моменти я знову дозволяла собі вірити, що він — мій союзник.

​Я навіть почала мріяти про маленьку орендовану квартиру тут, у Сан-Віто. Місце, де пахнутиме тільки моїми парфумами і дитячим сміхом, а не вічними докорами Надії чи підозрами Дениса. Я дзвонила батькам, і мій голос нарешті звучав твердо:

— Мамо, я готуюся до перших консультацій. Я не пропаду.

​Але чим більше в мені ставало впевненості, тим менше її залишалося в нашому «таємному союзі». Вадим бачив мою силу і, здавалося, почав її побоюватися. А я... я продовжувала ходити в парк зі Златою, продовжувала купувати те саме біле вино в магазині на розі, але тепер я пила його не для того, щоб забутися, а щоб відсвяткувати кожен свій маленький крок до волі.

​Я була настільки поглинута своїм професійним відродженням, що не помітила найголовнішого. Тітка Надія змінила тактику. Вона більше не кричала. Вона мовчала. Але це було те саме мовчання, яке буває перед нищівним штормом. Вона бачила мої нові сукні, бачила мій ноутбук, бачила, як я розквітаю поруч із Вадимом, і це викликало в неї лише одне бажання — розтоптати мою нову ідентичність, поки я не злетіла надто високо.