4

​Життя в Сан-Віто почало набувати дивного, двошарового ритму. Вдень я була «зразковою біженкою»: гуляла зі Златою в парку, вчила її помічати красу італійських дерев і щовечора дзвонила батькам в Україну. Я слухала їхні розповіді про сирени та обстріли, запевняла, що в нас усе спокійно, і жодним словом не натякала на те, що насправді відбувається в моїй душі. Я ретельно приховувала від них свою самотність, намагаючись не видати тремтіння в голосі.

​Вадим став частиною цього денного ритму непомітно. Спочатку він просто супроводжував нас зі Златою в парк, показував найкращі ігрові майданчики. Одного разу він завів нас до того самого магазину на розі — показав продукти, пояснив, яке масло краще брати, на що звертати увагу. Це була суха, побутова допомога, яка, проте, створювала ілюзію того, що хтось про нас дбає.

​Але справжнє життя починалося ввечері. Того дня Тітка Надія поїхала на нічну зміну, а Злата, виснажена прогулянкою, заснула дуже рано. Я відчувала себе повністю спустошеною після чергової сварки з Денисом. Його голос у слухавці був як холодний метал: він знову дорікав мені грошима, знову звинувачував у тому, що я «втекла в комфорт», поки він вирішує проблеми.

​Я дістала з холодильника пляшку білого вина, яку сама купила вдень, і вийшла на балкон. Я просто сіла на підлогу і заплакала. Це були сльози безсилля — ніхто не бачив мого болю, крім нічного неба.

​Вадим з’явився безшумно. Він був уже помітно напідпитку, що зробило його погляд м’якшим, а рухи — рішучішими. Він побачив мої сльози, сів поруч прямо на підлогу і забрав у мене келих.

— Не треба плакати, Соломіє. Давай краще вип’ємо за те, що ми тут, а не там, — сказав він, відкорковуючи вже свою пляшку.

​Перша пляшка пішла швидко, потім друга, потім третя… ми не помітили, як відкрили четверту. Алкоголь діяв підступно: він розмивав межі моралі, страху та провини. Вадим почав підсуватися ближче. Його підтримка переросла в щось зовсім інше. Він посадив мене до себе на коліна, і я не відштовхнула його. Навпаки, я вперше за довгий час відчула справжнє фізичне тепло. Він гладив моє волосся, цілував мої руки, шию, обличчя. У тому хмільному мареві його пристрасть здавалася мені порятунком від холоду, в якому я жила роками.

​Ми самі не помітили, як опинилися в його кімнаті. Все відбувалося швидко, пристрасть зі смаком алкоголю була нестримною. Але саме там, посеред ночі, Вадим сказав те, що я мала б сприйняти як ляпас, але через вино лише мовчки прийняла:

— Соломіє, давай просто насолоджуватися моментом. Жодних обіцянок, ніяких зобов’язань. Нам обом зараз це потрібно, і все.

​Він пропонував мені «стосунки без зобов’язань», гру без майбутнього. Я заснула в його ліжку, відчуваючи дивну суміш тріумфу та огиди до самої себе.

​Наступного ранку все змінилося. Я прокинулася з жахливим дискомфортом. Кожен дотик ковдри нагадував про те, що сталося. Я знала, що це неправильно. Вадим теж це розумів — він уникав мого погляду, хоча ми намагалися поговорити.

— Це було помилкою, — сказала я тихо, коли ми зустрілися на кухні.

— Можливо. Але ми дорослі люди, Соломіє. Давай просто зробимо вигляд, що нічого не було, — відповів він.

​Я знову взяла Злату і пішла в парк, але тепер кожен мій крок був важким. Я продовжувала дзвонити батькам, але тепер мені було соромно навіть чути їхні голоси.