3

​Перші три дні злилися для Соломії в суцільну, виснажливу сірість. Її щоденне пробудження супроводжувалося гострим почуттям провини. У затісній квартирі Тітки Надії не було місця для приватності чи тиші. Вона намагалася зробити все безшумно, що було неможливо. Злата, чия тривога трансформувалася в гіперактивність, прокидалася рано і гучно вимагала уваги.

​— Ти повинна її контролювати, Соломіє, — щоранку кидала Тітка Надія, навіть не дивлячись на них. — Такі речі не прийнятні в пристойному домі.

​Ця критика, хоч і була зовнішньою, ідеально лягала на ґрунт звинувачень Дениса: «ти погана мати», «ти не вмієш виховувати». Соломія хапала дитину і тікала з дому, аби тільки не бачити цього осудливого погляду.

​Її приватні моменти горя відбувалися у ванній кімнаті — єдиному місці, де вона могла бути одна. Вона плакала без звуку, оплакуючи не лише війну, а й ту наївність, яка дозволила їй вірити у стабільність. Вона відчувала, як її внутрішня цілісність, яку вона так довго намагалася зберегти, виявилася тріснутою і голою перед цим світом.

​На четвертий день їй довелося йти в містечко. Потрібні були ліки для Злати та елементарні продукти. Мовний бар’єр виявився справжнім муром. Її ламана університетська англійська викликала в італійців лише доброзичливі посмішки, але мало розуміння. Коли вона намагалася пояснити фармацевту, що їй потрібно дитяче заспокійливе, їй довелося жестикулювати, відчуваючи себе абсолютно некомпетентною та безпорадною.

​Це відчуття — безпорадності — було гіршим за критику. Адже Денис завжди говорив: «ти нездатна вирішувати проблеми самостійно». І тут, на чужині, він, здавалося, знову мав рацію.

​Повернувшись до квартири, вона зустріла Вадима на кухні. Він не їв, а просто сидів, дивлячись у вікно.

— Як пройшла "експедиція"? — запитав він тихо.

— Я не змогла. Я почуваюся, наче мені знову п’ять років, — зізналася вона, поставивши пакети на стіл. — Мені тут важко.

​Вадим усміхнувся, але його посмішка була співчутливою.

— Важко бути людиною, коли тебе змушують почуватися об’єктом, Соломіє. Тиша дуже голосна, правда?

​Він не питав про її статус чи про гроші. Він говорив про її внутрішній стан. І в цю мить, змучена, але вдячна, Соломія відчула, що цей чоловік бачить її, а не її проблеми. І ця увага була першою ниточкою, яка почала повільно зшивати її розколоту душу.