2

​Соломія не озирнулася на будинок, який роками називала домом. Навіть коли Злата, заспана й налякана ранковим поспіхом, зачепилася за поріг, Соломія не відпустила її руку, а просто міцніше притягнула до себе. Злата була її єдиною справжньою цінністю, єдиним, що вона мала право забрати з цього «золотого» минулого.

​Прощання з Денисом було коротким і холодним. Він поцілував її в щоку — цей жест був більше схожий на печатку власності, ніж на вияв любові. Його мовчазний докір кричав голосніше за будь-який вибух: «Ти без мене ніхто». Ці слова пекли Соломію сильніше, ніж страх перед невідомою дорогою. Вона бачила в його очах впевненість, що вона обов’язково зламається і приповзе назад, благаючи про захист.

​Дорога перетворилася на тягучий, сірий фільм. Вокзали, переповнені тисячами таких самих розгублених людей, гули від відчаю та безкінечної метушні. Соломія вперше відчула, як її статус «дружини успішного чоловіка» розчиняється у натовпі. Тепер вона була просто одиницею статистики — біженкою, приреченою на невідомість.

​Це відчуття водночас принижувало її та дивно звільняло. Тут, на забитому людьми пероні, їй більше не треба було тримати фасад «ідеальної жінки». Ніхто не стежив за її поставою, ніхто не оцінював її манери.

​Злата більшу частину подорожі мовчала, притулившись до мами. Соломія відчувала, як дитяче тіло тремтить від кожного різкого звуку, і це посилювало її власну провину.

— Скоро, сонечко. Ми просто поїхали трохи відпочити, — брехала вона, відчуваючи, як кожне слово правди застрягає в горлі комком. Ця брехня була її єдиним щитом для доньки.

​Кордон став межею між двома світами. Коли вони нарешті перетнули його, Соломія очікувала на полегшення, але замість нього прийшла глуха порожнеча. Невидимий ланцюг, що зв’язував її з Денисом, нарешті розірвався, але свобода виявилася надто важкою і холодною на смак.

​Італія зустріла їх яскравим, майже агресивним сонцем. Воно здавалося надто оптимістичним для втомленої душі Соломії. Країна пахла міцною кавою, свіжоспеченим хлібом та квітами, створюючи сюрреалістичний контраст із запахом тривоги та залізничного диму, який вона все ще везла у своєму одязі.

​Її прихисток був у невеличкому містечку Сан-Віто. На пероні їх зустрічала тітка Надія. Вона стояла з прямою спиною, тримаючи телефон так, ніби вже готувала звіт для Дениса. Її погляд одразу пройшовся по пом'ятому одягу Соломії та її розгубленому обличчю.

​— Ти повинна була залишитися і підтримувати чоловіка, — замість привітання промовила Надія, ведучи їх до машини. — Денис такий працьовитий, він усе життя поклав на ваш добробут, а ти тут влаштовуєш демарші. Я пообіцяла йому, що догляну за вами, але ти мусиш знати своє місце. Тут тобі не курорт, Соломіє.

​Соломія мовчки кивнула, вдивляючись у вікно на мальовничі італійські краєвиди. Вона зрозуміла: пастка просто змінила декорації. Вона знову була під наглядом, де кожна її дія зважувалася на терезах «вдячності». Проте десь глибоко всередині, попри втому, почало прокидатися маленьке, зухвале почуття: тут її ніхто не знає. Тут вона може спробувати знайти себе, якщо тільки знайде сили вирватися з-під крижаного погляду тітки Надії.