Берег

І хоч самі ремісники лишалися незримими, — від результатів їхньої кропіткої праці все довкола аж бриніло. Здавалося, що ледь не під кожною травинкою чи листочком примостився цілий хор цвіркунів, які завзято намагалися перевершити пісні одне одного. Трохи згодом долучилося ухкання пугачів і протяжне виття вовків та примар, що долинали з лісу неподалік. Та до нічного повноголосся було ще далеко, адже смеркло настільки недавно, що ще зовсім молодому вечору не вдалося навіть розігнати денну літню спеку.

Двійко втомлених і змилених з далекої дороги коней поволі чвалали звивистою стежкою, що вела до вершини трав’янистого пагорба. Добре озброєні верхівці не підганяли своїх супутників і дозволили тим чвалати схилом на власний розсуд. Розуміли, що за стільки днів без зупинок подорожі втома встигла напосісти не лише на них самих. Та вид, який чекав їх на вершині пагорба, що прибережною скелею виступав над зеленими хвилями гостроверхих сосон, вартий був бодай десятка таких підйомів.

Просто над їхніми головами у всі сторони видимого світу розтягнувся розшитий блискучими зорями мерехтливий серпанок безконечного нічного неба. У його щедрому світлі купалися кілька десятків начисто вибілених хаток, що ген-ген унизу тулилися до підніжжя пагорба.

Один вершник різко вирвався вперед. Іншому лишалося лише гадати, що так сильно збадьорило його товариша — краєвид, передчуття близької зупинки чи приємна прохолода, яку приносив вітер від бистроводної річки, що розділяла селище внизу навпіл. Та хай що то було, сил від цього гарячкового запалу вистачило на двох. Варто було лише товаришу пришпорити коня, як той стрілою кинувся вперед, лишаючи за собою куряву. Вже за кілька митей єдиними свідченнями того, що його товариш і досі був тут, стали відголоси нетерплячого голосу, який усе дужче підганяв коня.

Другий вершник пустився слідом, побоюючись загубити одне одного посеред ночі. Та коли він за кілька хвилин, врешті, подолав вертляву стежку, що вела до підніжжя, — усі його тривоги зняло як рукою. Відшукати свого товариша було справою значно легшою, ніж здавалося.

Єдиним, що освітлювало широкі, втоптані вулички, були зорі, тоді як будиночки з незасвітленими, наглухо закритими вікнами й ставнями німотно дрімали обабіч. Навіть жоден пес не насмілювався гавкнути, аби не порушити цей сон. Єдиним, хто не спав, був лише присадкуватий шинок, крізь квадратні вікна якого в усебіч запрошувальними обіймами розливалося тепле світло.

За корчмою ховався вузенький і місцями трохи перекошений дерев’яний місток, що сполучав обидві частини селища. Та попри свій непевний вигляд, його міцності могла позаздрити й мурована кам’яниця, — бо ж якимось дивом він ще й досі не розсипався й не впав у воду, попри те, що зараз на ньому відбувалося. Величезний натовп шаленим, роздмуханим музикою потоком танцю сунув з того берега до корчми.

Пискливі скрипки, ліри, цимбали, бубни, сурми — кожне їхнє завивання, рев чи гуркіт були наповнені таким шалом та розгульним запалом, що, здавалося, тремтить сама земля. Коли гуляки проходили повз, своїм рокотом вони наполохали коня так, що козакові заледве вдалося його втримати. Заспокоївся він лише тоді, коли компанія остаточно влилася у просторі нутрощі корчми.

Там само йому вдалося відшукати свого товариша, який сидів за окремим столом, хоч усередині й курці ніде було клюнути. Поруч із ним знайшлася і причина поспіху, про яку він чув ледь не щодня, і котрій, вважай, завдячував життям. Бо з якої лише скрути його самого та все лицарство не раз і не два рятували звитяги та безумства товариша, скоєні в її ім’я.

Тож не дивно, що притискав він її до себе так, що аж сльози від щастя котилися. А це при тому, що його товариш був із того гарту людей, які навіть у час найбільшої скрути не дозволяли собі бодай зайвий раз охнути. Молодиця з білою, мов ромашковий цвіт, шкірою та щоками, що аж пашіли рум’янцем, теж тулилася до нього й, здавалось, тішилася не менше. Ошатно вбрана, із заплетеними, як до свята, довгими косами, та тонкими бровами, під якими аж сяяли чорні, мов терен, очі.

З таким виглядом — хоч зараз під вінець, дарма що товариш розповідав про те, як вона змарніла від хвороби перед його від’їздом. Тож козак вирішив поки не заважати їм втішатися одне одним і влився у загальний вихор шаленства, що коївся допіру в корчмі. Гуляли на настільки широку ногу, що половина учти не влізла навіть до голови.

Та теє забуття, мабуть, і на краще, бо після того, що тут коїлося, жоден піп чи ксьондз не був би в змозі висповідати. Під проводом все тих самих музик гульвіси затягували пісень настільки сороміцьких і блюзнірських, що й у найдальшому поганському краю від них би зашарілися.

Столи ломилися від того розмаїття наїдків, що й усієї ночі заледве вистачило б, аби бодай понадкушувати кожен. А від їхнього виду й запаху вдавився б слиною навіть найперший вавилонський кухар. Наповнені по самі вінця численні джбани, глеки й кухлі переливалися солодкими трунками та наливками, яких і найперший єрусалимський бровар не мав у своїх льохах.

Ті, поміж гуляк, хто не встиг довести себе до безпам’ятства питвом та наїдками, гарцювали в нестримних, рвучких танках. В один із таких, смикнувши під лікоть, його затягнула наречена. Бистронога дівиця так завертіла в тому танку козака, що аж у нього світ перед очима почав крутитись разом із нею. Щоправда, може, то вже сталось від сивухи, якої в ньому було стільки, що й деякі діжечки позаздрять.

Замість приємно зігрівати, вона так зсередини розпалила йому нутро, що в переповненому, душному шинку йому холодцем ніби віяло. Та хай це — навіть рум’яна, запальна молодиця була для нього як джерельна вода супроти окропу.

Коли козак уже перестав встигати за власними ногами, його порятував товариш, до якого в обійми перескочила наречена, щойно той підійшов.

— Ти дивись, не захоплюйся, а то ще й тобі голову закрутить, — поплескав наречений його по плечу й загадково посміхнувся, — до церкви он завтра ще йти.