Розділ 20. Ще не епілог.

Після того, як новорічну ніч сімейство Когутів-Залізних зустріли в найближчому укритті на станції метро Звіринецька, Тарас ретельно взявся за підбір приватного будинку для своєї сімʼї. Колишній маєток віддав же колишній дружині, та не жалкував. Збудує кращий.

 «Тре брать готовий!» — говорив мозок.

 «Нє, треба будуватись! звідки ти знаєш, хто в тому будинку помер?!» — сперечався Голос розуму.

 «У нас в офісі повно проєктів. Візьмем найкращий у нас! чого далеко ходить?!» — не вгавав Мозок.

 «То, шо тобі заважає збудувати новий, свій!? По ексклюзивному проєкту? Ти ж розумієш, що нам треба хату, щонайменше на шість спалень? А спортзал? А ігрова? А прибудинкова територія? Ярина захоче сад-город..»

 «Ярина і город???»

 «От побачиш!« — пирхнув Голос розуму. — «нас на старості літ обох до землі потягне. А онуки підуть…Вся елітка розпродана з нормальною територією. Куди? В оті курники переізжати з гордою назвою Таун-хаус, хай Бог милує?»

Мозок затих. Зерно істини було в словах Голосу розуму. А на обличчі Тараса це виражалось глибокою задумою на зведеними на переніссі бровами. 
Повз в коротенькій домашній сукні пропливла кохана і попрямувала на кухню. Грюкнув чайник, затріщали плита. Відкрився холодильник. 
«Ліжко в хаті має бути ооооотаке! — озвався тестостерон!

 «Цииить!» — шикнув Мозок. 
Витягнувся в кріслі у весь зріст, руки за голову закинув, погляд спрямував на жінку, що зараз хазяйнувала на кухні. 
— Ярииин! — погукав.

— Ммм?

— Я хату вирішив будувати! 

— Угу! 
— А поки знімемо будинок десь за містом…Добре?

Коротка сукня на стегнах туди-сюди. Ярина на кухні туди-сюди..

— Угу!

— Може ти скажеш ось інше окрім «угу»?

— Угу! Ти три тижні мені про будинок кажеш одне й те саме.….шо казать?

— Три?

— Угу … — знов це її «Угу» І клята сукня в різні сторони, трясця!

Підлетів до жінки, поки вона намагалась щось дістати з верхньої полички, ляснув по спокусливій дупці, ривком розвернув до себе й посадив на стільницю. Вклинився між розведеним ногами.

—Нестерпна! — проричав в губи.

— Сам такий… — мʼяко відповіла …..

**************************
 

 На початку березня, Тарас вирішив звести стару банду разом. Батьків привіз до Києва з метою познайомити з Яриною та Назаром. Та було ще дещо. 
За допомогою подруги жінки, адвокатки Ганни, дізналися номер телефону та адресу її безпосереднього начальника Валентина Васильовича. Тож, залишався ще пан Олієвський страрший ну і тесть. Точніше, ще офіційно не тесть, але то вже деталі. Ярина не хотіла заміж, а Тарас не припиняв штурмувати цю фортецю. 
— Ярин..

— мм..

— Підеш за мене? — вкотре запитав, коли снідали. Ярина розливала каву в красиві порцелянові чашки і щось наспівувала собі під ніс. Другою рукою, щось друкувала в смартфоні. Останнім часом у неї багато роботи в магазині. Навіть торгівля одягом потребує багато уваги та знань, які Ярина отримує вже на ходу.

— Що?

— заміж, кажу… коли заяву поїдем подавати?

— та що я там не бачила? Тобі що, погано живеться?

Назар аж кашу перестав жувати. Підняв очі на мати й вітчима…

— Ма! Жарт вже не актуальний! — пробурмотіло кровне чадо. — Мені теж треба якась визначеність. Хоча б для того, щоб розуміти, як називати дядька Тараса… 

— В сенсі? 
— ну от в школі, коли мене питають під час повітряної тривоги: «Яновський, хто тебе забиратиме?« Що мені відповідати? «Чоловік, з яким живе моя мама?» чи як? -/ вʼїдливо вимовило дитя і подивився так, що здавалось, іншого варіанту для відповіді він не давав.

Наступного ранку, відправивши хлопчика в школу, Тарас і Ярина поїхали подавати заяву.

Зустріч колишньої банди, можна було б назвати епічною, якби ці чотири старі  пенька не розридалися ще на підході один до одного. 
Валентина чомусь боялась зустрічі з Сергієм, та побачивши його дружину і його бережне ставлення до неї, заспокоїлась. В памʼяті спливали доволі агресивні залицяння тодішнього молодика. Віктору про те не розповідала й тоді, а що вже зараз казати.

Вечір ностальгіі був офіційно відкритим. 
Пан Віктор суто в чоловічій компанії розповів свою версію подій минулих літ. Валентина потім пізніше подякувала Сергію за ту неймовірну послугу, яку надав він їм свого часу. Та подружжя Когутів зголосилось компенсувати Залізним тодішні витрати в сьогоднішньому еквіваленті. Сергій Анатолійович довго кричав, обурювався і тупав ногами, але потім погодився приїзжати у Львів до друга на відпочинок, хочаб кілька разів на рік. 
На жаль, остаточно чоловіків минуле не відпустило. Можливо без подібних звʼязків та «даху» вони б і не змогли досягти того, що досягли. Та й цей світ так просто не відпускає, що вже поробиш, якщо тавро стоїть і ніяка лазерна хірургія його не прибере. Доводиться дити щ цим. Головне, щоб сімʼї не здогадувались та не було їм шкоди. 
**************************
 

Богдан з Юлею одружились в кінці березня. Скромна церемонія розпису в РАГСі, із гостей тільки рідні. Ліля не приїхала, хоч Богдан повідомив матір про намір одружитися фотосесія, дві години в ресторані і медовий тиждень в Карпатах. А зараз більшого й не треба. 
 

На дворі трохи мрячило, Ярина поспішала в школу за Назаром. Хлопця ще не перевели в київський заклад, бо вирішили не зривати дитину посеред навчального року. До Вишневого доїхала маршруткою, хоча Тарас і обурювався такому методу пересування. Але, жінці навіть подобалос. 
Підходячи до території школи, вона побачила сина, що розмовляв з якимось чоловіком. Напружилися жінка не слабо, та заспокоітись змусило усвідомлення, що той чоловік не чужий. Ігор щось спокійно розповідав сину. Наче як вказав  автівку припаруовану поруч, та Назар в цей момент перехопив погляд матері та вказав на неї. Ігор озирнувся і помахав. Батько з сином обійнялися і Назар почимчикував під дрібним дощем до мами. Вона перехопила погляд колишнього, що із сумною усмішкою на вустах проводжав сина. 
Жінка в цей час, викликала таксі в додатку. У них ще було хвилин сім-десять, тому вони зайшли ще в найближчу кавʼярню, аби взяти теплі напої в дорогу. 
Сиділа в теплому салоні автомобіля І думала, що готувати на вечерю. 
Телефон пілікнув повідомленням в месенджері.