Розділ 17. Сімейні таємниці.

Говорили довго.

Виявилось, Назар не втерпів і таки подзвонив діду з бабусею і повідомив про те, що мама в лікарні. Це було під ранок. Збудив старих та настращав, тому подружжя Залізних миттю опинились біля будинку Богдана. 
Хлопець, не дивлячись на ранній час, Радо прийняв у себе гостей. Юля накрила швидкий сніданок та так і поїхали всім гопом до лікарні. Якось в метушні, Сергій Анатолійович не спитав прізвища у парубка, а Назар просто пояснив, що він доводиться сином чоловіка, з яким зустрічається мама. Ця інформація теж була в новинку для них, бо ж дочка не дуже розповідала такі подробиці із свого життя. Та наразі це було не важливо.

А от яким сюрпризом для усих стали такі вибрики життя… Це ж треба було, як доля закрутила свої дороги з крутими поворотами та вихилясами…

І поки Сергій Анатолійович випитував у потенційного зятя про наміри, щодо Ярини, Тараса мучили здогадки…. Чому чоловік так бурхливо відреагував на нього? Наче привида побачив..

— Так ви родом теж зі Львова? — запитав Тарас підбурюючи сигарету, коли вони вийшли на двір, подихати повітрям.

Сергій Анатолійович і собі підкурив, крадькома поглядаючи на вхід. Тарас помітив і хмикнув.

— … Олечка не дозволяє.. Серце.. вже ж не двадцять.. — посміхнувся він при здадуться про дружину. — хвилюється..

— Ярина теж така.. 

— Це в неї від матері. 
—- Мені все подобається. — промовив мрійливо Тарас і випустив цівку диму в морозне повітря. — То як? Ви теж зі Львову?

— Та ні. З Добротвору. Там коли електростанцію почали будувати, зі всього союзу людей нагнали. То мої батьки так там і опинились. Хоча самі зі столиці. Інтелігенцію погнали бетон місити… нікому уми тоді не потрібні були. .. Та тут залишились родичі.. Квартира їхня тоді батькові моєму відійшла. А в девʼяностих, коли Яриночка ще малою була, ми її приватизували. Хоч по факту, це було наше майно. Та то таке. — він замовк і затягнувся. — З твої батьком ми познайомились на танцях. Він зі своєю бандою приїхав наших дівчат смикати. А тут я намалювався. Теж кручений. Не такий, як Вітька, але фору давав будь-кому. А він де старший, авторитету більше. То ми, так би мовити, територію не поділили. Хоч він і не правий був. — Тарас уважно слухав розповідь чоловіка. Йому було до біса цікаво, що ж такого могло статися, що друзів так сильно розвело життя. — і отак раз побились ми. Стінка на стінку. — хмикнув. — другий раз. На третій ми з хлопцями вже вирішили їхати до Львова і там вже шукати… розмови. Та не вийшло тоді у нас поговорити. Віт ко, таки увімкнув мужика і … загалом.. набрались ми тоді з твоїм батьком до зелених чортів. У витверезник загриміли. А у мене паспорта із собою не було. То його випустили наступного дня, а мене ні. Та Вітька молодець. Повідомив моїх батьків, щоб не хвилювались і в міліції все порішав та витягнув мене. Навіть запису про цей випадок ніде немає. Після того випадку ми й стали корішатися. А часи буремні тоді були ..Найбільше зблизились, як в армію попали. В Казахстан. Знову ж таки, разом. Там здибали ще двох Олієвського Вальку І Мірошниченка Володьку. — на цьому імені Тарас аж закашлявся. 

— Мірошниченко? А син у нього не Павло часом? 

— може.. а що?

— Та є у мене друг.. Тут в Києві вже познайомились. Він начальник моєї служби безпеки.

— Оце так! — вигукнув Сергій Анатолійович. — Я буду голосно реготати, якщо це виявиться синок Володьки. 

— Так шо там далі було?

— А далі? Далі синку, ми отакою бандою влипли в одну аферу. Твій же батько не з простих роботяг був. Синок чиновників. Мав звʼязки. От про це й про нюхали старші та запропонували нам одне діло. Та так воно в нас пішло, що продовжили вже по поверненню. Валька тільки не хотів бруднити руки. Та подався в адвокатуру. Я тоді його відмазав. Відступні заплатив за нього. А він мені натомість іноді допомагає тепер.

— Ви що, наркотою підторговували? 

— Та всього бувало.. Зараз це вже справа минулих літ. Але , колишніх в такому ділі не буває.. на жаль.. — сумно протягнув чоловік і відкинув бичок в урну.

— А щ батьком моїм, що вас розвело? Ви ж дивились на мене, а наче мерця побачили..

Чоловік пильно подивився в очі Тарасу і вимовив:

— Та я його і побачив.. — відповів чоловік, розвернувся і попрямував в середину будівлі лікарні. 
Тарас спішно затушив зотлілу сигаретуі притримавши двері майнув вслід за цією загадковою особою. 
Чому батько нічого не розповідав йому про свою молодість? Ні, звичайно розказував якісь смішні історії та моменти, але такого — не чув ніколи. 
Пані Ольга сиділа поруч з Юлею і про щось своє жіночі вела неспішну бесіду. Назар з Богданом грали в нарди, які молодий чоловік привіз із собою, щоб розважити хлопчика.  Тарас із Сергієм Анатолійовичем присіли неподалік. 
— Що ви мали на увазі, пане Сергію?

— Хм, давно я не чув такого звертання… — хмикнув чоловік. — приємно. 
— Ви ніколи не відповідаєте одразу? — посміхнувся Тарас. 
— А Навіщо? Так же цікавіше, інтрига.. — весело відповів той. В очах танцювали смішинк, а зухвалий усміх видавали в ньому справжнього хулігана.— ну добре. — він вмостився зручніше на диванчику, поправив пальто і заговорив.— починалась перебудова. Ще «совок», але люди вже були готові до змін.  Львів — взагалі цікаве місто. Кордон близько, можливостей — катма. Ми молоді, гарячі і безголові. В одному з ресторанів міста зустрічались із серйозними людьми, домовлялись про .. — він затнувся, слова наче поперек горла стали, бо мусив прокашлятись. — про доставку товару.

— щось незаконне?

— ну таке.. — невизначено прокоментував пан Сергій. — ми тільки присіли, як до нас підійшла офіціантка. Це була Валентина. Твоя мати. Гарненька, чорноока паняночка, одразу мене зачепила. Та і не мене одного. Вітька повело знатно. Я тоді ще не готовий був до стосунків, а він … Я не знаю, мабуть я дурний був.. Бачив, як вона подобається другові, а теж клинці підбивав до неї. Позлити хотів, чи що.. зараз уже не згадаю мотивів. Але саме наша з ним сварка через Валентину сталася в той день, коли мала відбутися угода. Недалеко від кордону. Ми були обидва на емоціях, кров бушувала. Віктор і так був головний, я типу, його права рука. Тож в якийсь момент, він перед усіма, вирішив мене принизити, поставити на місце, так би мовити. Ну, а я не змовчав. — чоловік зітхнув і продовжив.