Розділ 16. Вибрики життя.

Ярина приготувала вечерю. Подзвонила Тетяні і трохи вилила душу та наболівше. Кума довго обурювалась і грозилась повідкручувати мудебейцели тому поцу, що образив її квіточку. Загалом, добре поговорили. 
Навіть спокійно зустріла сина з тренування. Хлопчик емоційно розповідав про його сьогоднішній день. Про привітання від військових, які сьогодні приходили до школи, про тренера, який розповідав їм сьогодні цікаві факти про Степана Бандеру та як святкували Різдво ще до того, як більшовики перенесли його на шосте січня. Загалом, вечір проходив тепло. От тільки голова дуже боліла. Просто нестерпно. Та Ярина намагалась не показувати цього сину. Випила таблетку «фармадолу» та присіла на крісло, що стояло на кухні біля вікна. Зробила собі заспокійливого чаю та слухала щебетання Назара, зрідка щось питаючи чи підтакуючи. Та навіть через півгодини біль не пройшов. Навіть не могла думати про те, що сталось сьогодні. Про те, що їй вкотре розбили серце. Ярина вважала себе сильною жінкою і була вдячна Тарасові за допомогу з розлученням та поверненням коштів. Заспокоювала себе , що вступить в права власності вже навесні наступного року і все в них з Назаром буде добре. Звозить батьків на відпочинок, бо вони вже багато років нікуди не вибирались. Відкриє нарешті магазин брендових речей українських виробників. Тому, хвилюватись нема чого. 
 

Та в скронях гупало. Відчувалась пульсація. Серце шалено калатало, в голові шуміло, очі поволі закривались. Приємна пітьма огортала своїми мʼякими крилами під мірний шепіт її сина. Чому шепіт? 
Засинати було легко і тепло. Вона відчувала себе, наче під вовняною важкою ковдрою, що тільки спонукає до міцного сну. Тіло набувало невагомості, а свідомість віддалялась і наче дивилась на все що відбувається зверху. 
«Гей! Ти чого?!» — заволав Мозок. — «А ну назад!»

«Та ну! Дивись, як прикольно! Все так добре видно зверху! Подивлюся ще.»  — весело відповіла свідомість. 
«А ти куди? гальмуй! Чуєш!!!» — обернувся до калатаючого серця.

 «Зараз-зараз.. ще трошки! Зупинюсь..» — ледве провозило воно.

 «Не смій! Не смій зупинятись!»

 «А мені так добре…» — проспівала душа.

 «А як же Тарас? Батьки! Назар?!» — метушився переляканий Мозок. — «Вам не можна! Не можна відлітати!»

Розштовхуючи всю цю братію, наче під кайфом, сильний Мозок послав імпульс до рота з одним важливим посланням. Знав, що буде важко! Знав, що це останні сили. Але він ще не готовий прощатися з такою веселою компанією. Не для того він свариться з ними щодня. Не для того бореться з глузливою Іронією, нестерпним Лібідо, зарозумілим Розумом та ніжною Душею. Вони всі — це Ярина! Вся вона, така як є! Їй є для чого і для кого жити! Він хоче ще брати участь в її житті та перетворити його на казку! Він хоче покохати і бути коханим! він хоче, щоб Душа співала тут! В ній! В Ярині! А не деінде через сотню років…

Тому, зібравши всі сили він став боротись за них усих..

— Поможіть… — видушила із себе молода жінка.

А Мозок.. Мозок гальмував Серце та тримав міцно тікаючу Свідомість..

********************
Ярина поволі приходила до тями. В голові була суцільна вата.. Наче здалеку чулось якесь противне пищання, наче миша застрягла десь під плінтусом в хаті у бабусі в селі. Світло пробивалось крізь повіки , та вона не розуміла все ще де знаходиться. Повільно відкривши очі, вона обвела поглядом приміщення, де лежала. Білі стіни, велике вікно з ролетами день-ніч. Такі самі були у неї на кухні в орендованій квартирі. Крісло під вікном з картатим поледом незграбно кинутим. Такий самий білий столик, на ньому чашка.. теж біла. Все таке біле та стерильне. Отже, вона явно не вдома. Відчула якийсь дискомфорт в правій руці і перевела повільно погляд туди. З вени стирчала голка з катетером, а від нього тягнулась трубка до крапельниці, в якій крапала якась рідина. Запах ліків врізався в ніс молодій жінці і тут же прийшло усвідомлення, що вона в лікарні. Але як вона тут опинилась, не розуміла геть зовсім. Памʼять підкинула їй спогади вчорашнього дня.. чи не вчорашнього… скільки вона тут? І що в біса сталось? Останнім спогадом був теплий вечір з сином, а перед тим зустріч з дружиною Тараса… З дружиною… Тараса… 
Назар! Де він?

Жінка завовтузилась на ліжкові, спробувала відчепити катетер та підвестись, але тіло її підвело та так і рухнула кулем на подушки. Прибори запищали ще більше і в цю ж секунду двері відчинились.

— Ярочко! Кохана..

— Шо я тут роблю? — насилу запитала жінка, вдивляючись в перелякані очі чоловіка. Про себе відмітила, що голос наче не її, точніше мовлення.. Наче тягнула слова і язик погано ворушився. Немов вати напхали чи гелю якогось.. Та що це в біса з нею..?

— Зараз я покличу лікаря.. — Тарас швидко цьомкнув жінку в лоба і здимів за дверима. Теж білими.

А далі події закрутились.

*************
Тарас встиг зайти до своєї квартири, повідчиняти скрізь настіж вікна, аби вивітрити солодкий запах парфумів колишньої дружини. Відкоркував пляшку віскі і навіть трохи випив. Сидів просто на дивані, дивився в панорамне вікно на вечірній Київ і складав план дій на завтра. Нехай кохана перебіситься, а завтра він все їй пояснить та розповість. Все буде добре. До Нового Року, вони однозначно будуть разом остаточно. Бо далі терпіти вже несила. Треба швидко закільцевати цю пташку, бо так недалеко й вкрасти можуть. 
Він не одразу почув, як в передпокої то звоните його мобільний. Лиш коли йшов у ванну, аби прийняти душ та вже лягати спати, звернув увагу, на сповіщення, що промайнула на екрані. Як не дивно, повідомлення були від Назара. Чоловіка це неабияк схвилювало. Останнє сповіщення було двадцять девʼять секунд назад, тому номер хлопця він набрав одразу. 
Те що чоловік почув після першого гудка, змусило його згадати перші дні війни та військову підготовку на кафедрі. Так швидко він ще не збирався. Витягнув пристойний стос готівки із сейфу, про всяк випадок. В кишеню кинув два комплекти ключів від нового замка і швидко спустився до паркування.