Розділ 15. Примхи долі.

А Тараса закрутило з перших хвилин перебування в офісі. ще коли їхав на роботу на гаджет посипались сотні повідомлень та пропущених дзвінків. Вчора він так до ладу в не поговорив з батьками.  Тільки й встиг привітати та побажати всього найкращого, як у батька зʼявились термінові справи що не терпіли відкладення. Мама ніяково вибачилась і запросила на Новий Рік. 

— Так я про те й хотів сказати, мамо. — він затнувся. — Я зустрів гарну жінку і хотів би з нею зустріти свято. Але до того, вас треба було б познайомити. Бо мої наміри щодо неї дуже серйозні.

Тарас чув, як мати голосно видихнула. А що ж, хлопчик вже не маленький, та горобець стріляний.. Що вона може йому заперечити?

— В ти впевнений, сину? — несміло промовила. — ці молоденькі дівчата до грошей ласі, та й час такий зараз.. непевний…

— Ну що ти, мамо! Вона не студентка, у неї син дорослий..

— Ще й син?…

— Так. Чудовий хлопець. Єдиноборствами займається, в шахи Богдана обіграв. — натхненно розповідав чоловік. 
— А як її хоч звати?

— Ярина. Ярина Залізна. Але сподіваюсь, що вона погодиться стати Когут. Бо на інше я не згоден.

— Залізна? — перепитала Валентина Степанівна.

— Так. Рідкісне прізвище, знаю… 

— Та вже ж сину… Дуже рідкісне.. — тихо і якось стривожено промовила жінка. 
З глибин памʼяті виринули спогади кількадесятирічноі давнини, а серце зрадливо затріпотіло. 
«Приїхали» — промовив розчаровано Мозок.

 «А ти де швендяла?» — озирнулось Серце до Памʼяті.

 «Так ти ж саме сказало мовчати!» - обурилась та на неї.

 «от і домовчались» — підсумувала душа.

До кінця дня Тарас був повністю завантажений роботою і не помітив кілька дзвінків від Ярини. І сам не дзвонив. Не було часу. Та він все ж вважав, що його жінка розумна і не надумає собі різних дурниць. Все ж обоє дорослі і мають розуміти.. А що розуміти? Шо він за цілісінький день не подзвонив жодного разу і це після того, як у них нарешті-таки стався секс? Ото вже довбень. 
Чоловік взявся набирати кохану та, на диво, жінка не піднімала слухавки. Гудки йшли, а вона не відповідала. Тоді він вирішив подзвонити Назару, але згадав, що його тренування з понеділка перенесли на сьогодні. І скоріш за все, хлопчик ще в залі. Та чому ж вона не відповідає на дзвінок? Паскудне передчуття поганого шкрябало із скредини. А мозок волав їхати скоріш додому.

  «Ой, шось у мене недобре передчуття».. — протягнула інтуїція. 
«Ти теж думаєш про те, що і я?» — уточнило Серце.

 «Ти диви як Мозок тіпає!» — відповів Тестостерон.

А руки вже прокручували ключ в запаленні , а ноги тисли на газ.

Та все б нічого, якби не київські затори. Тож швидше було б мабуть на метро. Але , як-то кажуть кацапською, «хароша мисля, приходить опосля.» 

І от. шо мова була йому огидна, так і те, що він побачив в своїй квартирі, коли вихором увірвався в рідні стіни. Одразу прямо якось захотілося поміняти житло. Ну, щонайменше, знести поверх. Ні! Весь будинок. Хоча це буде безсовісно по відношенню до інших мешканців. Вони ж не винні, що саме на його квадратних метрах зʼявилась ця… зараза. Лють вирувала кожною клітинкою його напруженого тіла, гарячою цівкою стікала до мозку вимикаючи інстинкт самозбереження та викликаючи бажання вбивати. Не таке яскраве, як на форпосту, коли їх оточили орки, а боєкомлектів лишилось по половині на рило, але десь дуже близько того.  Та найбільше його цікавило, якого біса вона тут робить? І чому, чорт забирай, Ярина не бере слухавку????

*************************
 

Ярина стояла перед парадним входом в елітну новобудову і вагалась: чи правильно зробила, що приїхала без попередження? Може треба було завітати до офісу і там лишити ключі? А тут що? А якщо його немає вдома? Слухавку-то він не брав? Можливо зайнятий? 
«О, Господи! Та йди вже!» — висунулось серце. — Бо мене щас укачає, ій-Бо! То туди її хилить, то сюди!»

Душа з Лібідо обидвоє тріпотіли в передчутті обійманців і цьомиків і зовсім не зважали на зосерджиний Мозок та похмуру інтуїцію.

 «Думаєш там якась кабзда?»

 « Думаю, треʼ перевірити» — відповів голос розуму і подав імпульс ногам, аби ті таки перестали тупцювати на порозі і ступили на зустріч невідомому. 
На вході Ярину зустрів привітний консʼєрж, який якось дивно хмикнув, але пропустив жінку в апартаменти до Когута і за кілька хвилин вона вже стояла перед стильними дверима із темного дерева і натискала кнопку дзвінка. 
Якщо її пропустили, значить господар квартири вдома? Правильно? Чи може там покоївка? Або…

Думки розбігалися, міркувало було туго, а серце калатало як навіжене. Щось не так…. Щось..

— Добрий день. Ви до кого? — дверний замок клацнув, проганяючи ману і жіночий голос врізався у вуха. 
Стоп! Жіночий?

— Та я.. я до Тараса.. — ніяково промовила Ярина, дивлячись на красиву жінку в …. його халаті? — а ви, пробачте…

— О! То ви у справі? Я передам чоловікові, що ви заходили, якщо ви звичайно представитесь.. — останню фразу, жінка промовила якось хитро примружуючи свої карі очі.

У Ярини було відчуття, наче вона шубовснула в ополонку. З ніг до голови прокотився мороз, а назад віддало жаром аж в пʼятках. Легені сперло, в рота наче води набралось ні дихнути, ні видихнути. Лише на кілька секунд вона втратила орієнтацію в просторі, але Земля не зупинилась і закони гравітації та підлості все ще діяли, тому вона простягнула красивій жінці ключи від автівки Тараса, які весь цей час тримала в руці і промовила. 
— Ось, передайте йому будь ласка. Він в курсі. Дякую. 
Жінка взяла звʼязку і кивнула.

Ярина розвернулась і непевним кроком попрямувала до ліфту. Хоча в її стані краще було б пройтись пішки. Це ж не верхній поверх.

— Він забув у вас вдома? — донеслося в спину.

— Ні. На роботі. 
— А ви його помічниця?

— Курʼєр. — і чого питається причепилась. 
— Курʼєр з сумкою Вікеле*? 

— А я працівник року! Скрізь встигаю!