Розділ 10. Побачення.

— Так я не зрозуміла: у вас секс був? — Тетяна зробила великий ковток вина, скривилась, наче не фарнцузьке сухе пила, а самогон у моєї покійної бабці за сараєм. Закусила шматочком сиру з пліснявою. По правді сказати, плісняви на ньому стало більше з того моменту, як Ярина забула про нього в холодильнику два тижні тому.

— Ні. — відповіла Ярина.

Вони сиділи у жінки на кухні її орендованої квартири вже другу пляшку (саме так. Я все правильно написала). Хлопці рубились в якусь мережеву гру, тож мами могли собі дозволити кілька градусів відпочинку (і тут теж я правильно написала).

Кума мордувала куму, наче інквізитор відьму вимагаючи зізнання в чаклунстві. Та Ярина, червоніючи, наче школярка, все не здавалась.

— А поцілунок хоч був?

— Так. 
Таня сьорбнула ще. Скептично глянула на пляшку.

 «Матьʼ треʼ ще за одною бігти..» — міркував мозок.

 «А може боржомі??..» — проквилила печінка.

 «А ну цить!» — гаркнула душа. Їй відчайдушно хотілось драм і страстЄй. В самої з тим сутужно, то хоч за інших потішиться.

— Назару розповіла?

— Ні. 
— Сказала, що на роботі затрималась?

— Ага… — тепер вже Ярина ховала червоні щоки за пузатим келихом.

—Нє, ну яка змістовна розмова у нас виходить, Залізна! Ну точно виправдовуєш своє прізвище!

— Та трясця тобі, кума! Шо ти хочеш від мене почути??? що в мене коліна підгинаються від цього чоловіка? Що весь вечір молола якусь хрінь, аби тільки не мовчати. Хоча краще б мовчала! Їй-богу! Не хочу більше з ним зустрічатись! Після такого побачення, а це однозначно було воно, я б не схотіла…

Тетяна підперла голову рукою, другою ж доливала залишки вина в келихи і мрійливо слухала монолог подруги. 
— Закохалась.. — констатувала вона. 
— Так! Тобто ні!

— Ага! Попалась! — скрикнула кума.

 «Ура! В нас буде секс!» — танцювали гопака гормони з лібідо!

 «Ура! Нас будуть любити» — тішилась душа.

 «Я тіки склеїлось…»— невдоволено пробурмотіло серце.

 «Нам Кабзда!» — прокоментував мозок.

Ярина зітхнула. Таня, задоволено шкірилась.

***********************
 

Тарас..Тарас був поглинений мріями про Ярину і спогадами про вчорашній вечір.

Він же абсолютно нічого не планував. Він не замовив столик в ресторані, не був одягнутий для побачення. Хоча, як зараз одягаються на побачення. Богдан оно до Юльки в кросівках бігав та спортивних костюмах. Не думаю, що й дівчина виряджалася у вечірні сукні та підбори. А зараз ще й зима, і холодно. Ярина після роботи. Який до біса дрес-код?!

Тарасові було цікаво, вона погодилась з ним поїхати лише через автомобіль, чи все таки щось інше. Дуже хотілося б, що б і у неї була симпатія до нього. Та про це поки рано говорити. Симпатія, кохання, то все глупство. Дорослі люди повинні усвідомлювати всю серйозність ситуації і керуватися мозком, а не емоціями. Правда?

 «Шо?!» — протягнув Мозок. — «Вибачте, я відключився..»

   «Ах, какая женщина! Какаааая женщина…— серце, душа і тестостерон знайшли караоке і на всю волали старий хіт з девʼяностих.

 «О, Боже! З ким я живу!» — обурювався голос розуму!

Задирка була в тому, що ніякі пристойні ресторани вже не працювали. Комендантська година на носі. Людям ще дістатись додому треба. Про це Тарас не подумав, але….

Ярина сиділа на пасажирському сидінні, наче кіл проковтнула. Напружена, натягнута як струна, жінка не знала куди подіти руки та погляд. Нарізала кола очима то по бічному склу, дивлячись на вечірній Київ, то на коліна прикриті твідовою спідницею, то похапцем ковзала по несподіваному кавалеру. 
Тарас лівою рукою тримав кермо, правою ж намагався прикрити усміх, що оселився на задоволеній мармизі і ніяк не хотів сходити. Треба було якось почати розмову, але він не знав як. 
— Я тут оце сіла до вас в машину… — почала Ярина сама. Тарас на хвильку озирнувся до пасажирки. — А навіть не знаю, вашого імені..

— Як?! — здивувався Тарас. — Хіба? Ви мене не памʼятаєте?

— Оу! — тепер прийшов час дивуватись Ярині. — то ми знайомі?

— Ну, можна і так сказати. Тоді ви були захоплені загубленою туфелькою і дуже поспішали до вбиральні. — промовив з усмішкою він.— 
Ярина нахмурила свої темні брови і впʼялася світлими очицями в чоловіка. Мабуть таки пригадує щось..

— Ви? Тарас? Когут? — треба було бачити очі Ярини, коли вона це промовила. Такі великі, зелені і здивовані. Вона наче привида побачила. Але ж запам’ятала!

Тарас на це тільки ширше посміхнувся. 
— Ага! — і кивнув, як бовванець. Чорний, зализаний по модному чуб впав на красиве чоло, а в очах затанцювали гопака бісики.

Жінка, якось сумно посміхнулась кутиками губ, зітхнула і промовила.

— То наче в минулому житті було..

— Та трохи більше місяця тому. Невже це багато?

— Та ні.. — відповіла, знову зітхаючи. Завозилась на сидінні. — просто багато чого відбулося. Тоді я думала, що можу все. Але життя не любить самовпевнених і жорстоко пнуло мене під зад.

Ярина не хотіла жалітися, просто якось слова самі вилетіли з рота. Та вже було запізно. Сказала А, то кажи і Б. Але Тарас не став наполягати на продовженні.

— Іноді треба впасти на дно, аби відштовхнувшись від нього, феєрично виплисти на гору.

— Так, але здається я заплуталась в жабуринні…— відповіла сумно і опустила очі, розглядаючи своі руки. — вибачте. 

Тарас зрозумів, що жінці не солодко й так і кудись не туди веде розмова, а він хоче провести з нею цей вечір.

— Так. На жаль з рестораном ми пролетіли. Якось я не подумав і не встиг зімпоовізувати. У мене були дещо інші плани. Але, якщо вас вдома хтось чекає..

— Син. Мене чекає син. — вона швидко промовила і дістала телефон із сумки. — він дорослий. То ж я можу на кілька годин затриматись. Ось тільки подзвоню йому і попереджу.

— І вам не страшно їхати з незнайомцем хто-зна куди? — зі смішком запитав Тарас.

Ярина якось хитро посміхнулась чоловікові і відповіла: