Розділ 9. Премія, як мотивація.

— Цей довбень подає на повторний поділ майна! 

Ганя забігла в ЦУМ, як тільки двері фешенебельного торгового центру розпахнули свої обійми, запрошуючи своїх перших покупців.

Ярина, як раз розгладжувала невидимі складки на дизайнеській сукні від відомої української дизайнерки.

— І тобі привіт … — проговорила жінка стримано.

— Ага! Ти чула, шо я тобі сказала?

— Чула. То що мені робити?

— По-перше: тобі терміново треба приватизувати все на себе і малого. — дівчина видихнула і стягла з голови шапку та послабивши шарф продовжила. — по-друге: ясна річ прописатися . 
— Яким чином? До вступу у права власності ще півроку! Дай Боже тільки влітку.. А зараз, не можу навіть продати..

— І не зможеш! Бо ж під судом поки що майно..

— отож! — підняла вгору вказівний палець Ярина. — та я вже думаю, — може ну його! Борсалась-борсалась… і все якось..

— Відставити паніку! — перебила її коліжанка! — Валентин Васильович, мені голову за тебе відірве! Та і я не дам тобі опустити руки! Так що: Хвіст трубою! Ніс пістолетом! Прорвемось! Я побігла!

Оце натараторила все подруга і здиміла, наче й не було, залишивши молоду жінку в розтріпаних почуттях і з відчуттям безпорадності. Якось все не так сталося, як гадалося, все пішло не за планом.

Грішним ділом відвідували думки, що може дарма вона так погарячкувала із розлученням. Можливо, вони все якось владнали б?

 «Ага! І жили б ви однією дружною шведською сімʼєю!» — пробурмотіла душа.

 «До тебе по чьотним, до неї по не чьотним?» — обурювалось самолюбство.

 «Одна дружина шиє, друга стірає, третя з дітьми грає…» — підігнав репліку сарказм.

 «Так то ж підсудне діло!» — сполохалось серце!

 «Мозок! А ти шо мовчиш?» — прошепотів Здоровий глузд схиляючись до товариша.

 «Я ще послухаю…» — відповів той і продовжив спостерігати за метаннями друзів по нещастю.

До кінця дня, Ярина так була завантажена роботою в магазині, що й незчулася, як прийшов час виходити. Передноворічна метушня затопила місто. Мешканці столиці металися в пошуках подарунків чи просто чогось незвичайного для себе. Кожен намагався потішити себе та близьких, незважаючи ні на що. Часно кажучи, Ярина не могла згадати, коли востаннє тішила себе. Якось час з початку війни набув іншої швидкості і вона майже не помічала його плину. Тобто якісь події вона памʼятала і усвідомлювала, що вже пройшло багато часу з дня, коли все почалося, але не могла згадати, коли вона робила чи купувала щось виключно для себе. В цьому ж ЦУМі востаннє вона була на шопінгу ще до війни. А потім, хіба чоловікові або сину купувала тут речі. Собі ж — ні. 
Завошкалось десь всередині оте саме жіноче самолюбство, яке жінки так часто втрамбовують під самий плінтус підсвідомості, аби не нявкало, щоб зберегти сімейне вогнище, затишок, уявне щастя. А тепер ще й не скоро таке буде. Та у Ярини був і залишається найбільший її стимул, найкращий копняк, який могло тільки піднести їй це життя — Назар. От хто вже тримав жінку в тонусі, так це її син. 

В задумі вона поправляла сумки на стенді з новорічними знижками, коли її покликали. 
— Ярино. До тебе термінове завдання. — мовила адміністраторка залу Агнесса. — треба знайти якусь дуже круту тачку, для невеликого фотосету. У нас тут благодійна »битва стилістів» намічається в переддень Нового Року. 
Ярина кивнула, та поки не уявляла де взяти те круте авто. 
— Це потрібно зробити якнайшвидше. В ідеалі на завтра.  — далі мовила начальниця. — Гелік, або якийсь спорткар. Щось агресивне, або щось дуже вінтажне. Ну.. я покладаюсь на твій смак. Ну і бажано, не за всі гроші світу. — зробила вона невизначений жест витонченою ручкою з яскравим манікюром. — а тобі, буде премія. Я знаю, тобі зараз це дуже потрібно.. — вона змахнула пушинку з плеча Ярини і сухо посміхнувшись розвернулась і попрямувала геть. 
Завдання Ярину потішило і збентежило одночасно. 
«Де ж знайти на завтра цю тачку. Та ще й не за всі гроші світу?» 

А от що засмучувало дуже так це те, маршрутки вже не ходили. Тому доведеться викликати таксі за шалені гроші. Батько сьогодні не міг її забрати. 

Як дивно, раніше вона навіть не замислювалась над цим. Це були її щоденні витрати, бо за кермо вона так і не змогла сісти. А тепер рахує ті копійки, аби хоч якось дістатись додому, тому премія була б дуже доречною. Благо, Назар їй вже відзвітував, що уроки зробив, на тренування сходив, посуд помив. Отже за те, що вдома іі міг би чекати повних швах і третя робоча зміна, можна не хвилюватись. 
За всіма цими думками, Ярина не зчулася, як вже виходила із центрального входу в торговий центр.  Пронизливий вітер, що з відверто морозного змінився на вологий і з дощем такий, що пробирає крізь одяг і минуючи шкіру доходить до самих кісток.  Пересмикнула плечима та підсунула вище обʼємний комір свого пуховика. Підняла голову і не повірила своїм очам.

Біля пішохідного переходу стояла вона! Та сама ідеальна тачка для фотосету. Велика! Квадратна з блискучими боками та хромованими дисками. Цей хижак здавалося, був королем столичних доріг і зараз вальяжно стояв біля дороги підмигуючи фарами, наче фліртуючи з усіма автомобілями, що проїзжають повз. Та виявилось, що не саме це привернуло увагу молодої жінки. 
Ліниво спираючись на пасажирські двері , біля монстра на колесах стояв той самий чоловік, який ще вчора купував у неї подарунки для своїх жінок. Гарний, статний. У вогнях новорічних гірлянд він виглядав особливо вражаюче у своєму темно-сірому дорогому пальто. Він курив цигарку повільно випускаючи цівки сизого диму в холодне повітря центральної й вулиці. Дим клубився навколо нього, створюючи загадковий ореол, що робив його схожим на демона спокуси і влади. Такий манливий і красивий чоловік, наче намальований. І чому вона не розгледіла його вчора?

 «Нуж-бо! Іди до нього!» — здалася соромʼязливість.

  «Тачка — саме те, що тобі треба!» — підтакнула меркантильність.

 «Такий красунчик! От би … ууух!» — вигулькнуло лібідо.