Розділ 7. Доля?

Тарас перестав їздити в той двір. 
Якось все навалилось одразу. Ремонт в офісі, закрити всі «хвости» по роботі та і зустрітись з сином хотілось , а ще зʼїздити до батьків провідати. На Заході України то спокійніше, але ж це не значить, що вони не хвилюються. Та й, останнім часом, Тарас почав думати, що зустрічі з таємничою незнайомкою, що так майстерно дала від коша, мабуть не судилося статися. Поїздив-поїздив, та й годі. Не хлопчик, щоб бігати. Та й було б чого? Адже ні імені її не знав, ні будь якої іншої інформації. Міг би звернутись до старого знайомого, але не став. Ні до чого це все. У неї своє життя, сім’я.. Хоча, та дівчина, коліжанка тоді сказала, що вона розлучається.. Можливо їй допомога яка потрібна була б…та то вже ні до чого.

 «Трусло» — фиркнуло серце.

 «на старості років не буде кому стакан віскі подати» — озвалась душа.

 «Води..» — виправила печінка.

 « Віскі» — наполягла душа.

 «Цить!» — відрізав мозок. 
І всі притихли. 
 

Грудень тулився до кінця, як дитя до цицьки матері. Місто втопало в новорічних лелітках та гірляндах розвішаних по всьому місту. Так і не скажеш, що війна в країні. Фешенебельні торгові центри світилися тисячами лампочок, що здавалось, можна було побачити і з супутника на орбіті. Всі забули про кризу і торішні блекаути, коли світло давали по годинах, а найкращим подарунком були свічки, екофлоу і генератори. А цього року, здавалось люди всі різко стали крипто-мільйонерами. Це звичайно тішить, що не дивлячись ні на що населення може і хоче дозволити собі дорогі подарунки, та про те що в країні війна, все ж не слід забувати. Тарас своє відвоював, та не переставав левову частку від прибутку перераховувати на потреби Збройних Сил України.  
Отож, сьогодні ЦУМ був переповнений. Раніше Тарас частенько заглядав в цей дорогезний і статусний торговий центр, аби потішити якоюсь дороговартісною дрібничкою свою примхливу дружину. Ліля ж навпаки, скуповувала мало не пів магазину і її апетит все ніяк не міг вгамуватись. Куди стільки? Та то вже була не Тарасова справа. Зараз він хотів придбати щось для матері в подарунок на Різдво. Сину й батькові він вже обрав подарунки і, на щастя, не з ЦУМу.

Чоловік неквапом прогулювався між рядвів блискучих суконь та туфель на захмарних шпильках, відстороненим поглядом споглядав за метушнею продавчинь, що всім своїм виглядом наче кричали «Я королева світу! Я працюю в ЦУМі», ковзав очима по не менш зарозумілих покупчинях і їх супроводжуючих чоловіках, що з нещасним виглядом спустошували свої рахунки на касах. Аж тут, його увагу привернула вітрина з прикрасами. Там були і європейські бренди, і роботи вітчизняних майстрів, що в ціни не поступались Картьє та Булгарі. Хотілося чогось цікавого, незвичайного, що б відображало майбутню господиню. Та на жаль, як не вдивлявся в білосніжну вітрину, око ні за що не чіплялось. 
— Вітаю. Чи можу я бути вам корисною? — прозвучав над його схиленою головою мелодійний і такий знайомий голос.

Тарас повільно підняв очі і абсолютно оторопів.

Перед ним, в білосніжній блузці та строгій чорній спідниці стояла його згуба. Та, заради імені якої, він провів незліченну кількість годин під парадним будинку, в якому вона можливо і не живе навіть….

 «Ярина» — красувалось на бейджику, що був прикріплений до нагрудної кишеньки.

 «Бінго!» — вигукнуло серце і втнуло фуете в грудній клітці.

 «Попалась» — протирав рученята тестостероН.

 « Та нареееешті!!!» — видихнув мозок.

 «Ще не вечір» — фиркнуло самолюбство.

 «А ну цить!» — штурхнув по ребрах голос розуму.

**********************
 

А у Ярини все не так складалось, як гадалось. Отримати розлучення, виявилось простіше ніж те, що почалося потім. 
Отримавши бажану свободу від чоловіка, модода жінка одразу приступила до виконання свого план-мрії. Підшукувати приміщення під магазин. Кавʼярню вирішила відкласти, бо ж і конкуренція завелика і бюрократії більше. Треба було вигадати, щось екстраординарне, аби привабити клієнтів. Тому, подумавши, вирішила відкрити магазин одягу під фрашизою одного турецького бренду. 
Дізналась ціни на послуги ріелторів і жахнулась від вартості. Тож вирішила шукати сама. Приміщення знайшлось доволі швидко і не довго думаючи, Ярина призначила зустріч. Але радостях повідомила батькам, на шо Сергій Анатолійович, скептично почухав підборіддя. 
— Може я когось зі своїх хлопців з тобою пошлю?…

— Серьожа! Яких хлопців? Вони там у тебе такі хлопці, як я балєріна! Зібрав пєнсіонерщину сплошну.

Батько Ярини тримав невеличку СТО, та робітників підбирав собі під стать і вік. Казав, молодь не правильно «чуствує» автомобіль. Бо ж до машини треба як до жінки коханої, а не до дівки на ніч: трах-бах і в дамках.

Батько тільки хитро подивися на дружину, примружив сірі очі:

— ну не такі вони вже й трухляві, як ти собі думаєш..

— ой! Та шо я їх не бачила.. — відмахнулась мати. — йди доню! Тільки обережно там. Шахраїв вистачає.

Та шахраєм потенційний орендодавець Ярині не здався. Як і приміщення не викликало підозр. Хіба зустріч проводили мало не під комендантську годину. Молодик послався на велику зайнятись та примхливих клієнтів. Отож, почвалала Ярина до нього на інший кінець міста в спальний район о десятій вечора. 
Початок грудня ознаменувався добрячим снігопадом. І молода жінка пошкодувала що не взула улюблені уги, а вирішила по-вимахуватись в чобітках на високих підборах. Добре, що не на шпильках. 
Молодий чоловік, що представився Павлом, зустрів її біля зупинки громадського транспорту аж на лівому березі і повів до приміщення, що знаходилось на першому поверсі житлового будинку. Розміщення Ярині сподобалось. Фасад, проходимість хороша. Поруч продуктовий, дитячі майданчики, школа. Отже, її будуть бачити одразу . Вартість оренди теж приємно здивувала. І обговоривши деталі, Ярина домовилась з Павлом про завдаток і підписання договору оренди на ранок наступного дня. 
Задоволена собою і в передчутті прекрасних змін, жінка повернулась додому на таксі і сіла перераховувати заощадження. 
Поділилась радістю з сином, на що той, геть так само, як дід, скривдив скептично мармизу.