Бентежне безглуздя

дитинства сад

привіт, дитинства сад,
цвітуть яблуні, буяють вишні,
ти як? бачиш, я знову тут, готова мріяти під зорепад,
нагадуєш мені пісні з присмаком світанку, життя колишнє

вернулася до тебе, друже,
хоч так боялася, що проженеш звідси,
пам'ятаю ту весну з дощами — за руки попри калюжі,
щойно дитиною сміялася, тепер дорослою пригадую ті часи

усе підвладне трансформації, а ти не змінився,
такий же світлий, мудрий, хоч не один десяток років вже минув,
колись, давним-давно, мій зір серед літніх барв губився,
ти ж навчав мене усьому, що під силу було, завжди до щастя линув

віриш? та з тобою залишилися мої бажання,
нездійснені цілі, яким не під силу дорослішання,
знала б тоді, що стільки нещастя через один неправильний крок,
то, напевне, досі розмовляла б вечорами з вітром, не наробила б тих помилок

і що не кажи, та все тимчасово, навіть біль потроху зникає,
безмірний досвід у кишені, нумо все почати з самого початку?
заховатися би за вишнею, принишкнути у траві, поки ще не смеркає,
облаштувати нове місце достатку, пронизану казками та вірою в дива хатку

18/01/2022

Блакитноока

Подобається

#5346 в Різне
#1286 в Поезія
#4902 в Сучасна проза

У тексті є: справедливість і людяність, біль душі, кохання і марні сподівання

Відредаговано: 03.03.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись