Частина 1

— Марго, ти не бачила де поділася моя улюблена друга помаранчева шкарпетка з черепами? — гукнув Марк, коли я чистила свій фіалковий капелюх, готуючись до чергового шабашу.

— Марку, любий, подивися в кошику для білизни, або на полицях. Мабуть, знову один загубився під час прання.

— Там немає. Я вже все перевірив, — відгукнувся чоловік. — І на балконі, і в спальні, і в шафі… Ну, немає…

— Ну то вдягни щось інше! Знайшов проблему! Нема часу шукати, скоро святкування почнеться. Ми не можемо запізнитися. Оксана вже двічі телефонувала. Чесне відьомське, вона мене покусає!

— Без нас все одно не почнуть, а до дванадцятої ще майже година, — він підкрався до мене зі спини та ніжно обійняв, а потім різко розвернув до себе, даруючи палкий цілунок.

— Точно запізнимося, — промуркотіла я, відкинувши свій капелюх та обхопивши чоловіка за шию.

— Відьмочко моя, я дуже скучив. Дуже, — муркотів він мені на вухо, немов кіт. І я танула в його обіймах.

— Ненаситний, — промовила, відповідаючи на палкий цілунок.

— Мені тебе завжди замало, — прогарчав коханий на саме вухо.

— Мені також, але ми справді запізнимося, — легенько відштовхнула чоловіка, натягуючи чоботи та вдягаючи плащ, з кишені якого на підлогу випала та сама друга шкарпетка.

— О, знайшлася! — підхопив її Марк. — Як вона там опинилася, цікаво?

— Містика, — буркнула я та подивилася у кухонне вікно.

Погода вирішила остаточно зіпсуватися. Дощ лив наче з відра, прогримів грім. В таку погоду тільки пити гарбузове лате, закутавшись в теплий плед, але це точно не про нас й наших друзів.

— Летимо на моєму скейті, — Марк вже підхопив свій помаранчевий магічний девайс й простягнув мені руку.

— І пропустити таку класну нагоду політати на мітлі? — обурилася я. — Ну вже ні! — витягла свій магічний транспорт з шафи у коридорі.

— А ще рік тому навіть гадки не мала як нею керувати, — підколов мене Марк.

— Але тепер це мій улюблений транспорт для пересування містом. Швидко й без заторів.

— Ходімо вже, відьмочко, — ми нарешті зачинили двері своєї квартири та обережно піднялися по пожежних сходах на самий дах нашого будинку.

Святкування Геловіну київські відьми вирішили провести в старому замку, на околиці міста. Кажуть, там досі живуть привиди. І містяни не люблять їздити повз нього. Я ж навпаки любила старі будівлі. Було в них щось містичне та привабливе. І той замок з привидами теж добре знала й частенько гуляла в покинутому саду, втім, нічого незвичайного раніше я там не помічала.

Всю організацію свята дівчата взяли на себе, наказавши мені ні про що не турбуватися. Лише того року я вперше дізналася про те, що в нашому світі досі існують відьми, що дійсно злітаються раз на рік на шабаш на Лисій горі, є Нічний патруль, спеціальний магічний підрозділ, який слідкує за ними та контролює всі магічні події, а заразом й різну нечисть та нежить.

Разом з тим, чи не  вперше за все своє життя відчула себе в колі своїх, там, де мене розуміли та підтримували. А Марк несподівано для всіх взяв тоді мене під свій захист, подарувавши специфічну руну. А за кілька місяців я зрозуміла, що він той самий, на якого я чекала все життя.

Я зручно влаштувалася на своїй мітлі, перевірила налаштування навігатора та поглянула на годинник. Одинадцята двадцять. Місто поступово засинало. Шабаш починається опівночі. Ми справді ледь встигали, до того ж замок знаходився за кілька кілометрів від столиці.

— Полетіли вже! — гукнула чоловіку, й здійнялася у небо. — Йеху-у! — закричала, примруживши очі. Політ нормальний, але трохи страшно.

Двадцять хвилин дороги під прикриттям захисної магії, й от ми опустилися перед сірим замком, у вікнах якого горіло світло.

— Бу-у-у! — назустріч нам вилетів маленький симпатичний привид, у кумедному ковпачку на голові та круглих окулярах на носі. Він чимось нагадував білу хмаринку, протягуючи до нас білі рученятка.

— Містичної ночі, старий! — привітався з ним Марк.

— Привіт, — махнула рукою, злізаючи з мітли та з цікавістю вивчаючи незвичну мені істоту. Ніколи раніше не бачила привидів ось так на відстані витягнутої руки. І, чесне відьомське, я уявляла їх геть інакше, але було дуже незвично й лячно. Я міцніше стиснула долоню чоловіка, якого цей малий привид, здається, добре знав.

— А ти хто така? — примара також зацікавлено втупився на мене, зависнувши просто у повітрі навпроти мене. — Раніше я тебе тут не бачив, — його брова здивовано поповзла вгору. — Б-у-у-у! — знову спробував налякати мене він.

— Марго, — проговорила до нього. — Б-у-у-у! — передражнила його у відповідь. Здається, цей привид не такий вже й страшний. І явно не малюк, а досить дорослий. Цікаво, що з ним сталося?

— Чарлі, не лякай мою дружину, — заступився за мене Марк.

— Дружину? — здивовано кліпнув очима Чарлі та кумедно поправив свої окуляри. — І чому ти мовчав, га?

— Ну, вибач, минуло лише два дні, й ми хотіли зробити всім сюрприз. От сьогодні всім й оголосимо та відсвяткуємо, — усміхнувся Марк, обіймаючи мене. Правда, кохана?