Це все був не сон

"Де це я, чому я нічого не бачу? Тут так темно, мені стрішно. Що це за сморід, таке вологе повітря?" – подумки говорив сам до себе хлопчина.

"Скільки я вже тут, здається година, а може більше. Я втратив відлік часу. Можливо я сплю?"

Раптово по переду щось засвітилось, якась маленька крапочка. "Бігунок!?" – подумки подумав Джейк. Без вагань він потягнув його в низ, розстібнувши її в весь свій ріст. З відти линуло якскраве біле світло, яке так і сліпило йому очі. З відти віяло теплом, здається навіть ніжністю та турботою.

• Агов, є тут хто?! – захотів крикнути Джейк але...– Стоп, що сталось, я не можу говорити, але чую свій голос. Як це?

Не почувши ні слова у відповідь, здається щось манило його. Він не міг втручатись нестерпному бажанню увійти в середину. Зробивши крок у перед, хлопчик відчув під ногами щось м'яке, а його і далі стіпило його очі. 

• Сонце? – здивовано відповів Джейк протираючи очі – де це я?

Так багато запитань, і жодної відповіді.

Перед ним постала доволі цікава та незвичайна картина. Він був на галявині біля ласу. Зелена трава лоскотала його босі ноги, вітерець колихав її неначе хвилі в морі. Відчувався приємний запах лісових квітів, та запах літнього цвітіння липи. Десь дзюрчала вода. На голубому наче море небі ні хмаринки. З доволі темного на перший вигляд ялинового лісу долунали співи різних птахів, здається стукає дятел.

• Йди-и ... в пере-е-д. – Ні з відки почувся тихий голос від якого пішли мурашки по шкірі.
• Де ти? Виходь, я тебе не боюся.
• Йди-и ...

Пройшовши декілька хвилин, Джейк вийшов до річки на якій росло латання, його прекрасний рожевий цвіт так і манив очі. Було чуто приємний хлюпіт на перший погляд прозорої води. Не далеко від берегу росла височенна пишна берба, з гілки якої звисає доволі стара гойдалка. Берег річки пприкрасила зелена рясть та рогоз. Ясно світило сонце.

Він хотів підійти ближче, та з-за дерева вийшла маленька дівчинка, близько 7-ми років та сіла на гойдалку. Дівчинка була одягнута в білу легеньку сукню, довге русяве волосся стелилось по її плечах. Здається вона була схожа на Клару. Гойдаючись на гойдалці вона доторкалась босими ніжками до кінчиків зеленої, пишної трави. Вона сміялась.

• Гей Кла... – Джейк хотів її гукнути та бідбігти, але він різко замовк та оціпенів.

Зробивши декілька кроків у перед, Джейк замітив доволі дивну картину, той не міг вимовити і слова. З води виринала чіясь голова, темне бридке волосся з якого стирчали водорості та піявки. Клара зіскочила з гойдалки, але не для того щоб тікати, вона побігла у воду. Крок за кроком вона йшла у перед.

Клара вже була по коліна у воді, здавалось ніби вона нічого і не бачить, наче нічого і не відбувалось. Хлопчик намагався її гукнути, та було марно, вона його не чула, здається його ніхто не чує. Дівчинка набрала у свої долоні води та вмилась. Під кущем рогозу що ріс на березі щось хлюпнуло, дивне створіння що виринало з під води – зникло.

«Невже воно поплило до неї, чому вона не бачить» - ці думки крутились у голові хлопчика наче карусель, ніяк не виходячи з неї.

Хлопчик підійшов в перед, незабаром зупинившись на березі річки яке було присипано білосніжним, теплим піском. Так і хотілось занурити у нього босі ніжки.

Але у той момент його увагу привернуло те, що відбувалось навколо, з’явилась нова думка. «Що я тут роблю? Чому я тут?» Вся ця ситуація була дуже дивною, ясна погода, гарна зелена травичка, на вербу прилетіли маленькі, трішки більші за горобчика з темно червонуватим тільцем пташечки, у кожного на крильцеві була синя плямка. Вони щебетали пісні. Все дуже гарно, все яскраве та приємне, занадто приєме. Здавалось що це все не правда, це чіясь гра, хтось хоче мені щось показати.

Латаття, ось чому вона пішла у воду. Але воно так далеко…
Дівчинка невпинно прямувала уперед. Вода вже сягала ї поясу. Біля її рук плавала лілія, гарний , вишикуваний бутон рожевого кольору, навколо літали ріні комашки. Клара протягнула руки в перед, але латаття посунулось в сторону. Налякано зробивши крок назад, квітка піднялась в гору, з під воли визернуло те саме створіння. З його голови впало те саме латаття, незабаром квітка почорніла, а потім і взагалі зникла як і всі інші.

Немов зачарована, Клара дивилась у перед, вона навіть не пискнула. Розвернувсь, почала виходити із води. Коли вода вже сягала колін, Джейку було замітно як вона тримаючи за руку вела за собою і його…., сітворіння.

«Вони йдуть прямо до мене, потрібно щось робити»

Вдихнувши повітря на повні груди, Джейк зробив два впевнені кроки у перед та спробував вхопити Клару за плечі, вирвати її руку, але спроба обернулась невдачею. Пройшовши крізь їхні тіла наче крізь світло прожектора хлопчик шубовснувся у воду.

Відкривши очі та озирнувшись в сторону навколо було все сіре, майоріли неприємні зелені проблиски світні, від них несло жахом. З глибини навпроти хлопця наче по повітрю пливли сірі силуети з жахливими виразами обличчями протягаючи руки у пере. Вони намагались зловити його. Джейк викрикнув, з його роту випливли пузирі повітря. Швидко вибравшись із води хлопець почав жадно ковтаючи повітря та випльовувати брудну воду.

«Тільки не астма»

Він вже і не пам’ятав коли в останнє задихався, та цього разу пронесло, це все просто вода яка потрапила до його легень.

Здається пройшло що найменше п’ять хвилин відколи Джейк впав у воду, але обернувшись у сторону Клари, та тільки пройшла повз нього.

На піску не було жодних слідів, ні від дівчинки, ні від створіння. Тепер його можна було розглянути. Темно сіра сукня яка здається колись могла бути білосніжною стелилась по землі закриваючи ноги. Жахливий силует наче плив у повітрі, а не йшов. Із чорного та брудного волосся стілкала вода, на місці капель від води пісок набував темно жовтого, іржавого кольору. Шкіра на руках була блідою та покритою плямами, як труп. Від створіння так і тхнуло жахом, ненавистю та злістю.