Глава 2

Піднявшись до своєї кімнати, я взялася розбирати речі. Одяг акуратно розкладала по полицях шафи, книжки поставила на стіл, а решту дрібниць залишила на потім.

Думки раз у раз поверталися до сьогоднішньої розмови з бабусею. Чесно кажучи, її розповіді мене зацікавили. Особливо історія про дивний символ на дверях. Закінчивши з речами, я спустилася на перший поверх і попрямувала до кухні. Відкривши холодильник, дістала молоко, налила його в склянку й додала трохи меду. Зігрівати його не хотілося, тому я просто взяла напій і вмостилася за кухонним столом. Зробивши кілька ковтків, я згадала, як ми з бабусею заходили до будинку. Тоді я помітила на зовнішній стороні вхідних дверей дивний малюнок, схожий на око, оточене кількома незрозумілими лініями. Згадуючи це, я ледь стримувала сміх. Невже дорослі люди справді вірять, що якийсь малюнок здатний захистити їх від убивці? Хоча, якщо подумати, страх іноді змушує людей вірити в найдивніші речі. Я похитала головою, зробила ще один ковток молока й відставила склянку.

Мене не полишали думки про розповіді бабусі. Зізнаюся, я навіть сама зацікавилася цією історією. З дитинства любила дивитися детективи, намагалася вгадувати злочинців раніше за головних героїв і завжди раділа, коли мені вдавалося помітити якусь дрібницю.

Можливо, колись мені доведеться розгадати справжню загадку, а не просто спостерігати за нею з екрана.

Допивши молоко, я піднялася до кімнати. Перед сном вирішила зателефонувати своїй подрузі з університету — Віка.

Ми навчаємося  разом і досить швидко знайшли спільну мову. Вона була веселою, енергійною та мала неабиякий талант знаходити привід для жартів навіть у найзвичайніших ситуаціях. Інколи її балакучість мене трохи втомлювала, але саме за це я й любила нашу дружбу. З нею ніколи не було нудно. 

Я натиснула кнопку відеодзвінка. За кілька секунд на екрані з'явилося знайоме обличчя.

— Привіт, Віко! Як справи?

— Супер! — весело відповіла вона. — Тільки от ти одна вирішила поїхати так швидко. Ми взагалі-то могли б разом відсвяткувати мій день народження!

Я трохи винувато всміхнулася.

— Ну вибач. Я ж обіцяла бабусі приїхати тим швидше. Було б неввічливо просто відмовитись від своїх слів я людина пунктуальна.

—  Ну вибач. Я ж обіцяла бабусі приїхати. Тим більше, було б неввічливо відмовлятися від своїх слів. Я людина пунктуальна.

— Так, ти маєш рацію, — зітхнула подруга. — Але з тебе подарунок. І подвійний! Як компенсація за твою відсутність.

Я засміялася.

— Ти, як завжди! Тільки про подарунки й думаєш.

— А хіба це погано? — хитро посміхнулася Віка.

— Зовсім ні. А я тут, до речі, відпочиваю після всіх цих лекцій. Я вже думала, що ніколи не дочекаюся канікул. Це просто капець! Коли вступала до університету, навіть не уявляла, наскільки все буде складно.

— А ти чого очікувала? Що прийдеш, сядеш за парту, і знання самі з'являться в голові? — розсміялася подруга.

— Ну, я думала, буде трохи легше. Хоча, якщо порівнювати зі школою, там було ще гірше.

— По-перше, не вигадуй. По-друге, тобі може бути важко? Не сміши мене! І взагалі, у школі було чудово.

Я лише хмикнула.

— Ага, це каже та, яка майже нічого там не робила.

Віка одразу надулася.

— Та що ти взагалі знаєш? Я була майже відмінницею!

— Майже?

— Майже! — обурено повторила вона. — І взагалі, не чіпляйся до слів! 

Ми ще довго сміялися, згадували університет, викладачів та різні кумедні ситуації. Здавалося, що минуло лише кілька хвилин, хоча за вікном уже давно стемніло. Після розмови я побажала Віці доброї ночі й відклала телефон.

У кімнаті було тихо. Лише за вікном зрідка шелестіло листя, яке ворушив легкий вітер.

Я вимкнула світло, вмостилася під ковдрою й заплющила очі.

У голові ще крутилися уривки сьогоднішніх розмов. Здавалося, за один день сталося чимало: дорога, зустріч із бабусею, її дивні історії та навіть розмова з Вікою.

Я подумала, що попереду на мене чекає цілий тиждень відпочинку. Можливо, нарешті вдасться трохи відволіктися від університетських справ і просто насолодитися канікулами.

З цією думкою я поступово поринула в сон.