Глава 1

За вікном старенького потяга лив сильний дощ. Уже вечоріло. Я сиділа біля вікна, розслаблено читаючи книжку з психології. Стукіт коліс і монотонний шум дощу створювали дивовижну атмосферу, яка дозволяла повністю зануритися у власні думки. З дитинства я любила роздумувати над тим, чому люди роблять ті чи інші вчинки. Що саме штовхає їх на певні дії? Чому одні люди здатні на добрі вчинки, а інші — на жорстокі? Мене завжди цікавило людське мислення, його особливості та приховані мотиви. Тепер я навчаюся в університеті на психолога. Можна сказати, що здійснила свою дитячу мрію. Щоправда, заради цього мені довелося залишити рідне містечко.

Усе своє дитинство я провела з бабусею в Белфорі. Це невеличке містечко, яке завжди асоціювалося в мене з радістю, затишком і найтеплішими спогадами. Тут минули мої найщасливіші роки. Але все хороше колись закінчується, і мені довелося поїхати далеко від дому заради навчання.

Я дуже сумувала.

І ось нарешті повернулася.

З потяга я вийшла вже вранці. На небі яскраво світило сонце, а погода була напрочуд гарною. Зовсім не те, що було минулої ночі.

Біля вокзалу на мене вже чекала бабуся.

– Боже, донечко! — радісно вигукнула вона, міцно обіймаючи мене. — Як ти схудла! Ану, ходімо, я тебе відгодую. А то геть змарніла!

Я всміхнулася.

 –Ні, бабусю, не треба. Мені ще набирати вагу не вистачало, а то й у двері не влізу!

Ми обидві засміялися.

Дорогою додому бабуся почала розповідати мені всі новини, які я пропустила за час своєї відсутності. Вона розповідала про сусідів, про те, хто що нового придбав, хто завів собаку, а хто нещодавно переїхав до нашого містечка. Здавалося, нічого особливого не змінилося. Усе було таким знайомим і рідним. Але щойно ми підійшли до будинку, бабуся раптом змінила тон.

–Донечко, я маю тобі дещо сказати. Тільки пообіцяй, що будеш обережною.

Я здивовано подивилася на неї.

–Що трапилося?

–Ти тільки вночі нікуди не ходи. Останнім часом у нашому містечку відбуваються страшні речі. З'явилася якась незрозуміла людина, яка вбиває людей, якщо в їхніх будинках на дверях немає одного особливого малюнка.

Я на мить завмерла, намагаючись осмислити почуте.

— Малюнка? — перепитала я.

— Так, люба. Це наче талісман, який захищає нас від біди. Якщо його немає на дверях, у той будинок прийде нещастя.

Я лише посміхнулася.

–Бабусю, то у вас тут маніяк завівся, а ви прикриваєтеся якимись талісманами? Ви до поліції зверталися?

Бабуся важко зітхнула.

— Звичайно, зверталися. Поліція розбирається, але ніяк не може знайти вбивцю. Розумієш, кожне вбивство відбувається по-різному.

Я насупилась.

–Як це – по-різному?

 –Різні місця, різні люди, різні обставини. І нічого незрозуміло. Тому, будь ласка, не виходь уночі на вулицю. Сиди вдома й нікому не відчиняй дверей.

Я сумно всміхнулася. Бабуся завжди була схильна до різних забобонів, але цього разу її слова звучали надто серйозно.

Ми зайшли до будинку.

Першим мене зустрів наш старенький кіт, якого бабуся завела шість років тому. Він неквапливо підійшов до мене, і я одразу присіла, щоб обійняти його.

— Привіт, котику! Мій маленький Принце! Як же я тебе люблю! Як же я за тобою скучила! А ти скучав за мною?

Кіт кілька разів нявкнув і притулився до моєї руки.

Я розсміялася.

— Я тобі дещо привезла!

Я дістала із сумки пачечку корму, насипала трохи в його мисочку й поставила перед ним. Кіт одразу підбіг до їжі та почав їсти, час від часу задоволено нявкаючи.

— Ну що, смачно? — запитала я, спостерігаючи за ним.

Залишивши кота насолоджуватися подарунком, я попрямувала до бабусі.

— Бабусю, а для тебе в мене теж є подаруночок!

Я відкрила сумку й дістала шоколадку.

Бабуся одразу всміхнулася, взяла її та поклала до холодильника.

— Ой, Анюточко, ти ж знаєш, як я люблю солоденьке! Навіть тоді, коли мені його не можна.

У моєї бабусі діабет, тому їй доводиться обмежувати себе в солодощах. Хоча іноді вона все-таки дозволяє собі маленькі радощі.

Я підійшла до неї та міцно обійняла.

— Ти знаєш, як я тебе люблю? Я так скучила! За домом, за тобою, за нашим котом, за нашим принцом, за всім! Навіть за сусідами. 

Бабуся тихо засміялася.

Мої сусіди, Гамлет і Джорджина, були не надто приємними людьми. Жадібні, сварливі й часом надзвичайно агресивні. Здавалося, що б не сталося, вони завжди знаходили привід для невдоволення.

Хоча їх можна було зрозуміти. З таким сином, як у них, життя навряд чи було легким.

Їхній син був дуже проблемним підлітком. Ще в юному віці він зв'язався з поганою компанією, почав вживати алкоголь та інші шкідливі речовини. Уже в шістнадцять років він почав красти й грабувати. Тільки зараз, коли я почала навчатися на психолога, я зрозуміла, що, можливо, у дитинстві йому просто бракувало уваги, тому він намагався привернути її будь-якими методами.

Зрештою батьки відправили його до спеціальної школи-інтернату для перевиховання.

Але нещодавно він повернувся.

Бабуся розповідала, що хлопець начебто змінився. Став спокійнішим, поводився інакше й більше не створював стільки проблем.

Та минулого не повернеш. Тому багато місцевих, особливо люди похилого віку, хрестяться, щойно бачать його, ніби намагаючись відігнати від себе якесь лихо.