Глава третя.

Невідомий підняв руку та мовчки декілька секунд «сканував» молодь.

–   Дядьку, зніміть костюм! Аніматор з вас так собі, – спробував пожартувати Тим, але насправді, швидше, задля розрядки.

– Українська, – раптом роздався голос незнайомця-химери.

–     Ну звісно, українська! – сміявся Макс. – Можу ще англійською та іспанською.

–   Слідуйте за мною! – вигукнув чоловік, якщо його можна було так назвати, суворим тоном.

Студенти зніяковіло подивились одне на одного, потім на незнайомця, і просто мовчали.

–     Ну чого стоїмо? Погано чути? Чи, може, ви не освічені, а тупі?

–    Що? – обурилась Аріадна, несподівано сама для себе. – Хто ми?

–   За мною, кроком руш! – химера дістав із кишені зброю.

–      Ого… – ледь і встиг вимовити Леонід. Міра відмовилась від коментарів.

Молодь була змушена вирушити за цим загадковим дядьком слідом. Всі виглядали наляканими. Навіть Макс і Тим, відомі своєю зухвалістю, втратили кураж.

–    Може, ви хоча б нам щось поясните? – спробував обережно запитати Тим. Позаду них йшли двоє кремезних і високих людей з собачими головами. Це були вартові.

–         Авжеж.

–         А хто йде ззаду нас?

–         Куратори.

–         У сенсі?

–         Стояти!

Одногрупники покірно зупинилися. Куратори зупинились також.

–         Пояснюю швидко все один раз. Більше не повторюватиму. Вуха розкрили! Уважно запам’ятовуємо. Колись один вчений із людей, — розповідав незнайомець з тулубом людини і головою ящірки, — проводив експерименти над звірами, намагаючись отримати нові види. Він займався генною інженерією, але від його науки постраждали і померли багато невинних тварин. Душі цих загиблих істот не щезли, а потрапили сюди, однак приречені вічно жити у подобі напівтварин-напівлюдей. За це ми постійно мстимося людству, а саме — освіченим його представникам, тому щоразу забираємо у свій світ студентів та всіх, хто вчиться. Ми ненавидимо людську природу та, особливо, науку і освіту. Адже саме через них ми були закатовані та позбавлені нормального життя.

−  Але це несправедливо, – сказав Макс. – Ми любимо тварин! Ми вимагаємо від вас чесно розібратися та відпустити нас!

−  Звичайно, повернутися до людського світу і карати зухвалих ми не в силах. Але у цьому нам допомагають портали: вони можуть поєднувати світи. Це невидимі пастки, які розставлені всюди, де є освіта. Ми полюємо на освічених осіб, і відправляємо їх сюди для наших потреб. Інколи їх знищуємо, але частіше вони служать у якості рабів.

−    Ми тут ні до чого! І ми не хочемо бути рабами або вбитими. Будь ласка, відпустіть нас та поверніть туди, звідки забрали, — благала Міра.

−   Тяга до знань — то є гріх, який перетворив тварину на огидного homo sapiens. Ви думаєте, якщо ви маєте мозок, розвинутий та прогресивний, ви кращі за нас? Світ людей — це постійна експлуатація та ненависть до тварин. І тільки в нашому середовищі справедливість відновлена: тут, навпаки, люди задовольняють потреби звірів! Ха-ха-ха!!

−   Даремно ви так! У нашому вузі, наприклад, є навіть факультет екології, де навчають піклуватися про довкілля і усе живе, — сказала Аріадна.

−   Досить!

−  Але ви живете точнісінько, як люди: у вас теж міста, будинки, вулиці, і таке інше. Ви ненавидите людину, проте копіюєте її, — наполягав Макс.

−   Всі ці блага цивілізації нам дали тут люди – раби. Вони на нас працюють, і роблять наше існування більш комфортним.

−  Дивно, — відмітив Тимур.

−  Нічого дивного! Годі базікати, а то до ранку не доживете.

Після такої перестороги ніхто вже не ризикував чинити опір незнайомцю. Компанія під наглядом кураторів і загадкового провідника знову вирушила у путь. Але Макс не заспокоювався. Він хотів знати все, як є.

−       Куди ми йдемо зараз? Скажіть, хоча б, як вас звати? Чи в вашому світі імена не прийняті?

−       Моє ім’я тебе не стосується. Для вас я просто – Господар. Йдемо ми до будівлі, яка у вашому людському розумінні – відділок поліції. Туди ми доставляємо всіх майбутніх рабів, поки вирішемо, що з ними далі робити.

−   Чудово! Невже з вами ніяк не можна домовитись? – запитала Міра. – Нащо ми вам? Ви хочете, щоб ми тут проєктували і створювали будинки?

−       Домовлятись – з викладачами, на сесіях. А у нас не домовляються. У нас працюють!

−       Ну і крінж! – тільки й спромігся вимовити Тимур. Леонід був, мабуть, найбільш спокійний з усіх.

На шляху до поліції вони бачили теж якихось людей, яких забирали по всьому місту то тут, то там, завдяки порталам, куратори.

−       Такої виробничої практики у мене ще не було, − за звичкою пожартував Тимур, коли вони прийшли. – Мабуть, взагалі, вам доводиться багато разів все пояснювати. У вас таких, як ми, ціла купа.

−       Слухати і пильнувати! Кажу один раз. Сидіти тихо, без дурниць, без спроб супротиву. Підкорятися. Побачу зброю (нам вона вже не страшна, а от вам – так), миттєво знищу всіх. Все ясно??