Глава друга

Коли Макс приїхав до вишу, він побачив біля пам’ятника Бекетову ще одну юну дівчину. Це була Міра, висока брюнетка з приголомшливою фігурою. Міра теж могла похизуватися неабиякими статками, а ще вона користувалась великим успіхом у протилежної статі. Юнаки ходили за нею, як зачаровані, вона ж ніколи не вважала за потрібне відповісти на симпатію бодай когось з них. Міра готувала себе до шлюбу із впливовим чоловіком набагато її старше, а такого кавалера батько обіцяв їй підібрати серед своїх знайомих. Міра та Макс непогано спілкувались одне з одним, навіть приписували їм роман, але молоді люди ніколи не перетинали межі дружби.

− Ну як ти? Люба, — запитав її із добротою в голосі Максим.

− Чудово. А ти?

− Все гаразд.

− Ой, що це, — зі сміхом запитала дівчина, дивлячись собі під ноги. — Я бачу гроші! Гроші самі йдуть до мене!

На землі лежала доларова купюра.

− Напевне хтось забобонний залишив тут банкноту.

− В сенсі?

− Ну ти хіба не чула? Є повір’я: якщо перед початком сесії задобрити пам’ятник Бекетову, поклавши сюди монетку, дух великого архітектора допоможе на екзаменах.

− Не чула. Дурня для бідних невдах! Я і так знаю, що чудово влаштуюсь у житті, навіть якщо не складу іспити. Мені тато щойно знайшов такого нареченого! Його звуть Рома, йому 38 років, він розлучений, та байдуже! Володіє фармацевтичним бізнесом.

− Вітаю! Коли весілля?

− Ще невідомо. Ми тільки на цьому тижні будемо на оглядинах, але я впевнена: він не встоїть! Ще не було такого чоловіка, який би не кинувся мені до ніг.

− Серцеїдка!

− Саме так! Ходімо, через 10 хвилин пара.

Коли молодь йшла до фойє, Міра знервовано скинула виклик з якогось номеру, позначеного як “Омежка лузер”.

− Хто це? — спитав її Макс.

− А що таке? Ревнощі?

− Та ні. Цікаво просто, хто це так тебе сталкерить.

− Лузер один. Чіпляється. Закоханий. Ніколи такого не було, і от знов!

− Ну то заблокуй. Або давай я сам з ним поговорю.

− Та не треба. Грець з ним. Трішки постраждає, і відвалить.

В цей момент вони побачили у коридорі Аріадну, яка поспішала на екзамен.

− О! Кого я бачу! Наша чесна леді, — вигукнув Макс, — ну що, щуриця, прийшла знову здавати одногрупників?

− Кого я здала?

− А хто розпатякала недавно, як ми списували зі шпор?

− Самі винні.

− Пішла звідси!

− Дуже треба…

− Як там твій проєкт, зрадниця?

− Не твоє діло!!!

Тим часом Міра і Макс поглянули на розклад.

– 518-я аудиторія архітектурного корпусу. Здається, ми раніше там не були, – збентежено сказала дівчина.

–        Не були, то побуваємо сьогодні. До речі, де всі? Я нікого не бачу.

–            А щуриця?

–            Облиш її. Порожнє місце не рахується.

–            Сьогодні ти суворий.

–         Не думаю. Просто вранці якась дурепа кинулась під колеса. Ледь не розчавив.

–            Он як. Ти там обережніше, бо татко забере машину.

–            Та все ок. Мій татко любить мене не менш, ніж твій – тебе. Тож щасливий квиток у майбутнє мені теж гарантований, люба.

В цей час вони помітили здалеку Леоніда та Тимура.

–            О, які люди! – вигукнув Макс. – Здарова, панство.

–            Вітаю.

–            Як настрій?

–            Бойовий.

–            Шпори підготував?

–            А як же.

–            Щуриці ні слова. А от і вона сама.

Аріадна швидко наближалася до компанії, стурбована.

–   Що тобі, патякало, від нас треба? Розтлумачити сенс виразу «пішла на фіг»?

–     Заспокойся, твої чіпляння мене не хвилюють. Я взагалі з іншого приводу.

–       З якого?

–        Не можу знайти аудиторію. І нікого не бачу з нашої групи.

–        От безпорадна, – сміявся з неї Макс. – Як здавати нас, то ти перша. А тепер ти усвідомлюєш, що без нас – ніхто.

Відразу, як він сказав це, над головами студентів різко і пронизливо задзеленчав дзвоник. Починалась пара.

–      Ще й запізнились, – зітхнувши, констатував Леонід.

–          Без паніки, бро.

–           Ну і куди тепер?

–     Ходімо вже! Годі балачок. І так вже на екзамен не встигаємо.

Дорогою до архітектурного корпусу Макс продовжував підколювати Арю.

–       Слухай, Тим. Ти ж у нас спец зі зваблювання дівчат на спір? Викладачки то вчорашній день. Я пропоную парі на нашу Аріадну. Може, подобрішає?

–   А ти, я бачу, прям сама доброта у плоті, – намагалася відкараскатись від нього Аря.

–     Замовкніть вже обидва, – вигукнув Лео. – Я намагаюсь зрозуміти, куди нам далі.

–    Компас і карту треба? Може, GPS-навігатор ще?

–      Не смішно!! Здається, ми не лише спізнились, але й заблукали.

–     Ну то телефонуй старості! І попередь, що ми трохи затримуємося.

–       Вже роблю. Чорт забирай, мережа не ловить.

–       В мене також.

–        А в мене ловить! – радісно повідомила Міра. – О, ні. Знову телефонує цей омежка телепень.

Вона нервово прийняла виклик.

–    Ну що тобі треба??? Я на екзамені. Потім поговоримо. Відчепись!

–    Будь обережна сьогодні. У мене погане передчуття, – лунав юнацький голос, що його було чути навіть молоді поруч.

–            Яке ще передчуття? Ти що, хворий?

–            Потім мене згадаєш. Бережи себе.

–         Пішов ти! – Міра була вкрай знервована. Вони так і не знайшли кабінет.

–            Що робити тепер? – спитав Тимур у Макса, лідера їх компанії.

–            А я звідки знаю? Шукати?

–            Ми вже 15 хвилин шукаємо. Взагалі нікого немає із людей.

–            Дивно...

Вони стояли, розгублені, посеред коридору.

–            Де ми взагалі?

–            Без поняття.