Глава перша.

 Літня сесія добігала кінця. Погода була чудова, тим менше хотілося навчатися, а більше — поїхати до моря. Хотілося усім, окрім Лео. Такий нік мав 21-річний Леонід, що, незважаючи на свій юний вік, вже встиг отримати популярність в літературному середовищі. Хлопець не лише талановито писав бойовики у жанрі фентезі, але не менш талановито втілював їх у сюжетах відеоігр. Віртуальний світ то було несамовите захоплення Лео, він почувався там, як риба у воді. Проте останнім часом така відірваність від буденного і прозаїчного стала позначатися на успішності студента, оскільки він цілими днями пропадав за комп'ютером або смартфоном, кинувши навчання.

Того понеділка він знову засидівся біля екрану, але не сумлінно зазубрюючи матеріал, як комусь могло здатися. Хлопець якраз розробляв нову стратегію своєї чергової гри, що викликало люте роздратування його занепокоєної матері.

−  Скільки можна, — казала вона. — Ти зовсім кинув навчання! Сьогодні екзамен, а ти всю ніч займався казна чим.

−  Ма, ну не починай.

−  Я сьогодні зателефоную твоєму батькові, і нехай він приїздить і пробує тобі вставляти мізки! Сил моїх більше немає!!

−  Ма, ну припини! Сама була такою якихось років 20 назад.

−  Років 20 назад у нас і ком’ютерів було у одного на групу! Ти просто став некерованим! Все. Я буду скаржитись Миколі.

−  Мам, ну досить! Взагалі-то мені 1000 доларів обіцяють за розробку цієї гри.

−  От коли отримаєш ті 1000 доларів, тоді і поговоримо! А поки що це я на тебе і твою освіту витрачаю свої гроші та молодість.

−  Я не прохав мене відправляти на цей факультет! Ти завжди знала, що мені не подобається будівництво. Я хочу в IT.

−  Ніхто тебе не питає: чого ти там хочеш! Ай-ті це дуже конкурентна сфера, а у будівництві батько вже готує тобі посаду на фірмі.

− Як мені набридло, що ти постійно все вирішуєш замість мене, — вигукнув Леонід у розпачі, та закрив двері кімнати на замок.

− Ну і сиди там далі голодним, теж мені. Бовдур!

− Ну і буду сидіти! — прокричав Леонід у відповідь.

В цей же час на іншому кінці міста на кухні інша стурбована мати дорікала теж своїй дочці. Але в цьому випадку приводом для сварки став сором’язливий характер дівчини.

− Що важкого, я не розумію, в тому, аби почати налагоджувати контакт з людьми?

− Все важко. У нас усі розділені по компаніям. А от мене не приймають у жодну компанію.

− Аря, ну годі вішати мені макарони на вуха! Я скільки тобі казала: підійди до дівчат, та попроси їх взяти тебе у команду.

−Не можу.

−Ну чому? Ти ж в мене розумна, добра!

−Я не можу… — ледь не плакала дівчина. — Ми не спілкуємось. А днями взагалі посварились.

−Аря, я тебе попереджаю останній раз: якщо ти не виправиш ситуації, ти залишишся вдома сама. А ми поїдемо родиною відпочивати.

−Ну то їдьте, — плачучи, відповіла Аріадна. — Все одно я нікому в цьому світі не потрібна. Мене ніколи ніхто не помічає.

І вона почала ридати. Черговий учбовий проєкт було зірвано, оскільки дівчина не могла його виконати без участі інших одногрупників.

Коли годинники пробили 8 годину ранку за київським часом, в фойє університету з’явився рум’яний світоловолосий високий парубок. Це був Тимур, він мав вдачу одного з затятих любителів гумору. Його жарти часто виходили за межі розумного  та культурного, але хлопця, здається, це анітрохи не хвилювало. Він вже забув, як ще півгодини тому підсунув одногрупниці вужа до сумки, страшенно її злякавши, і увага його була спрямована на товариство трьох хлопців, що голосно реготали поруч.

− Ну як там план з підкорення жіночого вибагливого серця, — сміючись, запитав у нього приятель Дмитро.

− Нормально. Вона в мене на гачку. У суботу йдемо на побачення.

− Ооооооо, — закричали юнаки. — Поздоровлення! Так тримати.

−А у когось був сумнів, що мені вдасться?

− Але нагадую: за умовами спору, ти повинен затягти її до ліжка, — зауважив Денис.

− Спокійно! В мене ще є два тижні до кінця угоди.

− Щось мені підказує, що нічого в тебе не вийде.

− Обережніше з висновками!

−Одне діло: в кафе посидіти, зовсім інше — спати разом.

−От побачиш: я її розкручу.

− Удачі! Ловлю на слові!!

Ця розмова виглядала б відносно невинною та пересічною, якби не одне “але”: мова йшла не про дівчину з потоку або знайому по Мережі, а про молоду викладачку. Саме з нею на спір Тимур пообіцяв замутити аж до початку інтимного зв’язку. Зухвалий студент переконував товаришів, що неодмінно досягне мети, а Лариса Дементьєвна ще й на знак подяки зарахує йому практику “автоматом”.

В той час, як Тимур налякав одногрупницю невідомо звідки знайденою зміюкою, у себе вдома Макс, його одногрупник, якраз заводив автомобіль свого батька. Цю іномарку тато подарував йому, коли він успішно вступив до ХНУМГ. Макс обожнював кататися на ній, особливо, возити дівчат. Він страшенно пишався не лише своєю машиною, а також заміським котеджем та квартирою у елітному ЖК Харкова. З усієї групи він був, мабуть, найбільш забезпеченим, і цей факт надзвичайно його тішив. Він дуже любив похвалитися.