Розділ 23. Дружина

Марк не бере слухавку.

Вона дзвонить ще раз і телефон нарешті замовкає, лишивши на екрані червоне “Пропущений: HR. Леся”. Я дивлюся на цей напис так, як на пляму на білій дууже дорогій блузці: спочатку ти сподіваєшся, що вона сама відмиється, а потім приймаєш реальність. 

— Це не я, — кажу я.

Слова тихі й чужі. Марк мовчить так довго, що я встигаю подумати про Тибет, про монастирі й про те, чи беруть туди жінок-зрадниць власного чоловіка, яких щойно оголосили злодійками.

— Я знаю, — каже він.

— Звідки?

— Ти блідла від кожної брехні за цей тиждень, Яно, — спокійно, не відриваючи очей від дороги каже геть не те, що я очікувала. — Людина, яка не вміє брехати, не вміє й підставляти. 

Ой… Неочікувано. Я роблю вигляд, що надзвичайно цікавлюся лампочкою рівня омивача. Він, звісно, не каже, про яку саме брехню йдеться. Він взагалі дуже вправно щось не каже. Це, схоже, ще одна суперсила людини-павука.

Телефон у тримачі знову оживає. Цього разу Марк торкається екрана.

— Марку Леонідовичу, доброго дня, — лунає схвильований голос Лесі, — ми тут...

— Лесю, я за кермом, ви на гучному зв'язку, — він говорить так рівно, що мені хочеться стати предметом інтер'єру. — Годинник у сейф, до понеділка нікому не показувати. Чат не розганяти. Імен не називати, навіть мені. Це розпорядження.

— Але ж шухляда однієї з...

— Жодних імен, Лесю, — спокійно повторює він, і від цього показового спокою в салоні ніби падає температура. — Я приїду, і ми розберемося разом.

Він завершує дзвінок. Я не знаю, чи дякувати йому, чи ховатися під сидіння. Обираю поки третє: надпити каву, яка вже геть захолола, бо від цього шаленого дня, що лише тільки почався, в мене в горлі наче піском все пересипане. 

Далі ми їдемо мовчки. Марк зупиняється лише раз: на заправці, щоб дістати з багажника нарешті знайдену сумку й зникнути з нею в туалеті. Повертається в темно-синьому костюмі й білій сорочці, з виглядом людини, яка ніколи в житті не ходила в футболці з рудим котом. Чоловік у футболці “Не чіпай, бо вкушу” тепер здається мені міфом. Як, власне і чоловік в костюмі людини-павука.

Я, зі свого боку, теж в туалеті заправки перевдягаюся в сувору під саму шию сорочку, що вціліла після вчорашнього, збираю волосся у вузол і роблю вигляд, що ніколи не валялася в мокрій траві на узбіччі.

До Львова ми приїздимо обоє, наче в тумані. Форум партнерів проходить у колишньому палаці, а тепер готелі: з колонами й люстрами, схожими на викинутих на берег медуз. Марк, як з'ясовується вже біля входу, сховав нашу “термінову перевірку” під шумок цього форуму: офіційно він доповідач, я керівник аудиторської групи, а неофіційно ми тихо дивимося, хто тут і що ховає. Нехай ті, хто грає проти нас, думають, що ми послабили контроль.

На стійці реєстрації мені видають бейдж: “Яна Ковач. Керівник аудиторської групи”. Вестибюль гуде, як вулик. Чоловіки в костюмах тиснуть одне одному руки, жінки в сукнях фотографуються біля колон, а люстра над нами притягує блискітками мій погляд і, здається, співчуває. За п'ять хвилин Марк обростає людьми: хтось хоче говорити про тарифи, хтось про митницю, один навіть про долю світової логістики. Він відповідає всім терпляче, і я, яка стою поруч із чашкою кави й бейджем, спостерігаю, як він змінюється на публіці і стає уважним, дуже лаконічним, трохи небезпечним. 

Я помічаю її раніше, ніж він. На жінок, з якими краще не перетинатись, у мене, схоже, працює окремий радар.

Вона заходить через бічні двері, висока, у темно-зеленій сукні, з волоссям кольору темного шоколаду й тією ходою, якою ходять лише ті, хто звик, що простір розступається сам. Вона не вибирає, на кого дивитися. Вона дивиться на одного — на Марка.

Я стою за три кроки й лише встигаю подумати “ох, яка вродлива”, як вона вже поряд. Від неї пахне бергамотом і амброю, запах дорогий, але надто важкий. Кладе долоню на його плече, він обертається, і вона цілує його в щоку, близько, дуже близько до куточка губ. Неквапливо, як цілують людей, яких мають право цілувати.

Марк застигає, але не від несподіванки: у фільмах так зазвичай застигають люди, коли в спину їм впирається холодний метал зброї.

— Любий, — тепло й трохи глузливо. — Ти не відповідав на дзвінки. Я вже подумала, що тебе викрали.

— Миро, — каже він.

Тільки це, одне слово. Рівно, спокійно, але я чую в ньому щось нове: втому, яка старша за нашу поїздку.

— Ти не попередила…

— Сюрприз! — вона усміхається. — Ти ж знаєш, я ненавиджу попереджати. Скільки ми не бачилися, дев'ять місяців?

— Вісім, — відповідає Марк раніше, ніж встигає прикусити язика.

Він навіть знає точно.

— Ой, пробачте, я таки вриваюся, — вона нарешті помічає мене, і її погляд, теплий і уважний, миттєво зчитує все: бейдж, сорочку, вузол на потилиці, чашку в руці. — Ви, мабуть, його колега. А я — Мира.

Вона простягає мені руку, і я, вихована бути ввічливою навіть під час землетрусу, відповідаю на потиск.

— Дружина Марка. — додає вона і насолоджується ефектом.