Розділ 22. Час все показує. Але якось не так

Валентина Іванівна — моя свекруха... На дзвінки Алекса я не відповідаю зранку, але свекруху проігнорувати не можу: її я поважаю і за всі роки нашого життя з Алексом вона завжди була на моєму боці, підтримувала, багато допомагала. Алекс, певно, саме на це і розраховує — що від розмови принаймні з нею я відкрутитись не зможу. Що ж... він правильно думає. 

— Алло?

— Яночко! Ти що це робиш?!

— І вам доброго ранку, Валентино Іванівно. — зітхаю, розуміючи, що вона, певно, вже все знає і розмова буде не з приємних. 

— Який там добрий ранок, дитино, у мене тиск двісті! Алекс сидить у Дениса, п'є, в шоці, показав мені твоє повідомлення. Як розлучення?! Ви ж десять років прожили! Бідний Денис, вони з Мілою тільки в суботу приїхали, ще з дороги не відійшли, а тут такий вертеп...

Я слухаю, дивлюся на дерева, що пролітають у вікні, і чомусь не можу сприймати всі слова в цілому. Вони розбігаються, наче малі курчата, а я не можу встежити за всіма.

— Він... у шоці? — повторюю я те, за що найсильніше зачепилась. 

— Звісно, в шоці! Блідий, руки трусяться, з учорашнього дня ні шматка...

— А зраджувати мене він теж був у шоці?

Воно вихоплюється раніше, ніж я встигаю його зловити. Марк на мить стискає кермо сильніше. Я прикриваю рот долонею, але пізно: слова вже на волі.

Але свекруха говорить зовсім іншим тоном, щирим і розгубленим:

— Яка... зрада, Яночко? Про що ти? Коли?

— У п'ятницю позаминулу, — я намагаюся говорити рівно. — Я прийшла додому й застукала його в нашій спальні. З жінкою.

Ще одна пауза. Я навіть чую, як вона дихає в слухавку, а потім те, чого не чекала: зітхання з полегшенням і майже сміх.

— Господи, Яно... Так то ж Денис був!

— Як... Денис?

— А з нареченою! Він мені сам казав, що чекав Алекса в вас, Алекс ключі дав, бо вони ж без попередження... А ти, значить, прийшла, побачила й...

— Але ж Денис… — чую власний голос ніби збоку. 

— Ну от в темряві, вони ж як дві горошини з одного стручка. Статура, ріст... навіть сміються однаково. В батька вони пішли обоє. Я їх у дитинстві сама іноді плутала!

Оно воно що, спина і сміх Ковачів, виявляється, родинний бренд.

— Яно, ну не руйнуйте сім'ю через непорозуміння! Поговоріть, розберіться, що ви як діти!

Я мовчу... Все складається занадто ідеально, ніби хтось перед приходом гостей прибрав зі столу все зайве. Це відчуття міг би помітити мозок, що працює. Але мій мозок якраз саме у цю мить переходить із режиму “жертва” в режим “винна”, і на тонкі спостереження в нього не лишається ресурсу.

— Вибачте, більше не можу говорити, Валентино Іванівно.

— Скажи, що ти передумаєш!

— Я подумаю. — наголошую на початку слова. Хоча, про що тут думати? 

Завершую дзвінок. Рука лежить на колінах, чужа, і геть безжиттєва, як рукавичка.

Отже. Я пішла з чужим чоловіком у готельний номер. Виходить, я зруйнувала власний шлюб на підставі спини, побаченої в щілині дверей. Гарне підвищення: з обманутої дружини в зрадницю за одну хвилину двадцять секунд. Мабуть, для такого потрібен талант.

— Зупинитися? — тихо питає Марк.

Він не питає, що це було і що мені сказали. Просто тримає кермо й чекає.

— Їдьмо, — кажу я. — Це була мама… Алекса. — Голос зривається. — Я потім розкажу.

— Добре.

Це “добре” таке спокійне, що я мало не плачу. Своє рішення про розлучення я не зміню: наш шлюб давно був лише видимістю, а плюс до всього хапання за руку було, і “ти холодна, ти шукаєш привід” теж. Просто тепер все відчувається інакше. 

Телефон у моїй руці знову вібрує. Робочий чат, де кілька десятків повідомлень, які я вирішила не читати, перетворилися на сто сорок, і нове горить зверху великими літерами. Цього разу я відкриваю.

Теодор: КОЛЕГИ!!! ГОДИННИК БОСА ЗНАЙДЕНО!!! Дякую всім, хто допомагав у пошуках! 

Дарина: ОООО!!! А де він був???

Теодор: Є нюанс. Не впевнений, що його варто обговорювати в загальному чаті...

Дарина: Тео, не можна так! Ми тут усі нервові!

Теодор: Гаразд. Його знайшли в шухляді столу однієї з наших керівниць відділів. Імен не називаю!!! HR уже в курсі.

Дарина: Тобто Яна або Олена??? 

Леся (HR): Колеги, прошу не припускати й не обговорювати. Це питання внутрішнього розслідування.

Я застигаю, і на мить мені здається, що сидіння надто велике, а я в ньому надто маленька і зараз зникну, розчинюсь зовсім. Хоча… краще б воно так і було…

Годинник Марка не лежав у жодній шухляді, він лежав у моїй сумці, у кишеньці на блискавці. Звідти його вкрали. А тепер повернули в світ через шухляду, чию, не знаю. Керівниць відділів у нас дві, і я одна з них. Знаю лише, що жодна шухляда в цій історії не відкрилась і не поглинула той клятий годинник сама.