Розділ 21. Зв'язок зі світом 

Перше, що я відчуваю після пробудження, — це важка рука на мені. І ніякого вчорашнього гулу генератора чи стукотіння зливи по підвіконню, тільки за стіною хтось гучно кашляє, відчайдушно лаючи новий день і зіпсований мотор, а крізь щілину в шторах прямо мені в очі б'є сліпуча смуга сірого ранкового світла. Дощ нарешті вщух остаточно.

Я лежу на боці абсолютно нерухомо.

За спиною — суцільний монумент із гарячих м'язів і міцних нервів. Марк обіймає мене за талію так міцно, наче уві сні все ще намагається втримати нас обох від падіння з узбіччя. Його важка долоня лежить на моєму животі, а дихання рівно й тепло лоскоче потилицю.

Колючий готельний плед давно збився на підлогу. А наша поважна імпровізована барикада з подушки, яка мала гарантувати суворий нейтралітет, тепер безжально зім'ята десь під моїми ногами.

— Не довго ж ти мені прослужила, — шепочу їй. Подушка мовчить. 

Марк ще спить. Я чую це по його диханню, рівному й глибокому, десь у моєму волоссі. І саме зараз моє сумління, яке цілу ніч чемно мовчало, вирішує, що настав його вихід.

Ти заміжня жінка, Яно.

Юридично, з печаткою в паспорті, яку поставили десять років тому, коли “і в горі, і в радості” звучало як обіцянка, а не пуста формальність. І ось я лежу в мотельному ліжку під рукою чоловіка, який не не тільки не мій чоловік, а ще й мій бос, з яким я апріорі на такі речі права не маю. 

Так, Алекс схопив мене за руку. Так, він викинув мою валізу й кричав “ти моя дружина”, так, я бачила тіні в прочинених дверях нашої спальні. Усе це правда. Але в голові лунає голос, і, на жаль, мій власний, з даху “Вікторії”: Тоді спочатку заверши їх остаточно. Так я про стосунки казала. А сама? 

Золоті ж слова, якщо задуматись! Шкода, що я сказала їх чужому чоловікові з вкраденою пляшкою шампанського, а не собі в дзеркало.

Я майстер відкладати. Тому цього разу все роблю за дві хвилини, поки не передумала.

Я висковзую з-під Маркової руки, як сапер з мінного поля. Він щось бурмоче крізь сон і перевертається на інший бік. Беру мій телефон на тумбочці, підходжу до вікна, і саме тоді він здригається в моїй долоні. Раз. Другий. Третій. Після грози та полагодженої електромережі і мобільна мережа повернулася, тож весь світ, що стояв осторонь цілу добу, обвалюється лавиною повідомлень.

Купа пропущених повідомлень з робочого чату. Мені не треба туди заходити, щоб знати: там Теодор, капслок і смайлики. 

Відкриваю переписку з Алексом. Остання його фраза, ще з четверга: “Ми не закінчили”.

Закінчили.

Пишу: “Алексе, нам треба розлучитися”. Видаляю. Звучить паскудно. Виправляю на: “Я подаю на розлучення” і дописую: “Без скандалів. Я бачила тебе в нашій спальні в п'ятницю з жінкою, тому давай, покінчимо з цим. Будь ласка, не дзвони”.

Натискаю “надіслати” й заплющую очі.

Доставлено і прочитано за секунди, отже, він теж не спав. Під його іменем спалахує “друкує…”, зникає, знову спалахує, знову зникає. Я кладу телефон екраном донизу на підвіконня. Руки, на мій подив, майже не тремтять.

— Ти встала, — чую хрипкий від сну голос Марка.

Обертаюся. Марк лежить, підперши голову рукою, з розкуйовдженим волоссям і слідом від подушки на щоці, і виглядає настільки непристойно привабливо для сьомої ранку, що я мимоволі заплющую очі.

— З'явився зв'язок, — кажу я.

— Я чую, — киває він на свій телефон на підлозі, який уже дзижчить, як рій ображених бджіл. — Все гаразд?

— Я щойно написала своєму чоловікові, що подаю на розлучення.

Він мовчить секунду. Може, дві. Обличчя непроникне, але очі уважні.

— Це через мене? — питає тихо.

— Ні. — Я навіть не вагаюся, і це дивує найбільше. — Я це мала зробити ще… А, вибач, не питай. Давай не зараз, добре? 

— Не питаю, — легко погоджується він. — Ми ж домовилися: коли будеш готова.

Домовилися. Я не певна, що саме ми підписали минулої ночі, але одне знаю: він не тисне. Це, мабуть, найнебезпечніше, що в ньому є.

Марк дотягується до телефона, гортає екран із виглядом людини, яка читає вирок, і зітхає.

— Пропущені від Теодора.

— Мабуть, хоче порадитися щодо кольору гірлянд на наступному корпоративі.

— Не смішно, — каже він і сам ледве стримується. — Але спершу машина.

Він набирає номер, а я вдаю, що надзвичайно цікавлюся краєвидом за вікном, хоча там лише калюжа й вицвіла фура.

— Тимуре, привіт, це Марк. Так, я. Ні, не помер... У мене машина на трасі, неподалік біля мотелю “Гостинний двір”. Двигун перегрівся. Приїдеш? — Пауза. — Дякую, друже. 

Він кидає телефон на ліжко.

— Тимур винен мені ще з минулого життя. Буде за годину.

— Ти завжди вирішуєш проблеми одним дзвінком?

— Майже завжди, — Марк уже знімає зі спинки крісла свій светр, що за ніч висох на батареї. Рудий кіт, зневажений і забутий, лишається на кріслі сам.