Розділ 19. Одне ліжко на двох

У номері стає тихо. Навіть дощ, що безупинно барабанив по підвіконню, нарешті вщухає, і десь внизу лишається тільки стомлений гул генератора: світло в нашому готельчику, схоже, тримається на старому дизелі й чесному слові господині.

Ліжко стоїть посеред кімнати й чекає, як екзаменатор.

— Я ляжу в кріслі, — каже Марк тоном людини, яка сама собі зачитує вирок.

Я дивлюся на те крісло: воно вузьке, з оббивкою кольору в’яленого буряка й підлокітниками, які, певно, пам'ятають динозаврів. Потім дивлюся на Марка, на якому по швах розтягується мій рудий кіт.

— Ти генеральний директор, Марку, а не гімнаст. До ранку ти з нього встанеш у формі знака питання.

— Мені траплялися і гірші ночі, але якщо ти дійсно не проти, Ковач, то від таких пропозицій не відмовляються, ти ж розумієш. 

— Та лягай вже. Завтра нас чекають проблеми з авто, а не фізіотерапія. — Я додаю якомога байдужішим тоном, — Ліжко велике. І ти ж казав, що в шафі є ще ковдра.

Марк відчиняє шафу. Всередині самотньо висить вицвілий плед з оленями.

— Це мій, — урочисто оголошує він. — Олені проти кота. Це буде епічна битва!

— Як хочеш. Тоді відвернись, дай стягнути нарешті ці кляті джинси. 

Він мовчки розвертається до вікна. Я борюся під ковдрою з джинсами, як з живою істотою, що не хоче зі мною розлучатися, і нарешті перемагаю. Моя велика трикотажна сорочка ледь сягає стегон, тож явно вважати піжамою її не можна, але вже що маємо. 

— Все, — кажу я й, червоніючи, ховаю ноги під ковдру.

— Твій кіт мені теж тисне, — повідомляє Марк і стягує його через голову, навіть не обертаючись.

Я не збиралася дивитися. Але погляд сам ковзає по широкій спині, по шраму на боці, і я вирішую, що найкращий вчинок у моїй ситуації — уважно вивчати стелю.

Марк вішає футболку на спинку крісла.

— Кіт лишається на варті.

Клацає вимикач лампи. Кімната тоне в напівтемряві, лише вуличний ліхтар крізь штору малює на стелі тьмяну смугу. Я лягаю на лівий край і для надійності ставлю між нами подушку на ребро. Марк лягає праворуч, вкривається своїми оленями, матрац під його вагою просідає, і я, яка досі трималася на самому краєчку, мимоволі зісковзую до центру.

— Це що? — питає він, торкаючись подушки.

— Кордон. 

— Протримається хвилин десять.

— Ти щойно образив мою подушку.

Минає кілька хвилин. Подушка тримається. Дощ повертається, дрібний і майже лагідний. Я лежу, вдивляючись у смугу світла на стелі, і мені здається, що в цій кімнаті найгучніше чути, як хтось поруч не спить.

— Не спиш? — тихо лунає з темряви.

— Не можу, — зізнаюся я й повертаюся на бік, до нього обличчям.

Дурна ідея. Тепер на тлі штори видно його профіль, плече, лінію руки поверх пледа з оленями, і що довше я дивлюся, то менш певна, що це було рішення, а не капітуляція.

— Яно.

— М?

— Я знаю, що в нас з тобою є таємниця.

Серце робить такий стрибок, що подушка між нами ледь не підстрибує разом із ним.

— Яка... таємниця? — мій голос звучить як чужий.

— Гаразд, вдаємо далі. — Він говорить тихо й не повертає голови. — В мене таємниць теж вистачає, і не всі вони такі кумедні, як твій рудий кіт. Я розповім, коли ти будеш готова слухати. А ти мені — коли будеш готова говорити.

У голові одразу виринає годинник, якого в мене вже немає, і правда, яку я знову відкладаю на потім, бо я ж майстер відкладати. Скажу завтра, коли вигадаю, як.

Дощ шелестить по склу. Я збираю в кулак хоробрість, якої вистачило б від сили на наперсток.

— Марку, Ти питав, чи я тебе боюся.

— Питав.

— Я вирішила.

Він ніби перестає дихати.

— І?

— Ні. Не боюся.

Марк повільно видихає.

— Не зараз, Яно. — Голос хрипкий, змучений, майже сердитий, але сердиться він, схоже, на себе. — Я цілий день тримаю себе в руках. Після кафе, після тієї вантажівки. І ті руки втомились, знаєш…

— Тоді не тримай.

Ми обоє завмираємо, знову вдаючи, ніби готові миттєво поринути в сон. Але в кімнаті висне така напруга, що повітря здається розпеченим. Я лежу непорушно, заплющивши очі, але кожною клітиною шкіри відчуваю, як Марк дихає поруч — важко, рвано й прискорено. Його тіло випромінює шалений жар, і мені здається, що якщо я зараз простягну руку, то просто обпечуся. Ми обоє лежимо на цій клятій території нічийної землі й просто палаємо у власній мовчанці, рахуючи секунди до вибуху.

Врешті Марк не витримує.

З низьким, глухим стогоном він миттєво перекочується через умовну межу та опиняється прямо наді мною. Його тіло накриває мене зверху, а руки по обидва боки від моєї голови впираються в матрац, позбавляючи найменшого шляху для втечі.