Розділ 18. Не протокольні запитання 

У номері Марк зачиняє двері й на мить залишається біля них, опустивши голову. Потім проводить долонею по обличчю й важко видихає.

Я ставлю сумку на крісло. Тепер, коли переді мною немає ні п’яного водія, ні його товаришів, ні десятка чужих очей, я нарешті помічаю подряпину на кісточках Маркової правої руки.

— Ти поранився.

Він дивиться на пальці, ніби тільки зараз згадує про них.

— Дрібниця.

— У тебе все дрібниця, коли ти не хочеш про щось говорити?

— Не все.

— Більшість?

Цього разу він таки ледь усміхається, але усмішка швидко зникає.

Марк підходить до вікна й спирається долонями на підвіконня. Його плечі досі напружені, та тепер він і не намагається приховати втому.

Я дивлюся на нього й згадую, як він сидів за столом, як клав виделку, перш ніж підвестися. Він намагався стриматися, я це бачила. Але врешті все одно зробив те, що я його просила не робити.

— Ти часто так реагуєш? — запитую я.

Марк повертає голову.

— Як саме?

— Коли хтось тебе провокує, коли не слухає чи робить не так, як ти хочеш.

Він довго мовчить.

— Ні, — нарешті відповідає він. — Не часто.

— Але можеш.

— Можу. — спокійно погоджується. Він не відводить погляду й не намагається прикрасити відповідь. Через це мені важче сердитися на нього так, як я збиралася. Чесний який, ти бачиш!

— Я просила тебе піти, — кажу я. — Двічі.

— Знаю.

— І ти мене не послухав.

— Знаю, Яно.

У його голосі немає звичної впевненості керівника, який уже знайшов рішення й лише чекає, коли інші його приймуть. Він просто стоїть навпроти мене, втомлений, роздратований і, здається, сам не надто задоволений собою.

— Він поводився як ідіот, — продовжує Марк. — Але це не означає, що я мав…

Він замовкає, добираючи слово.

— Що ти мав право його вчити?

— Саме так.

Я схрещую руки на грудях.

— Приємно чути, що ти це розумієш.

— Я не завжди такий, яким ти мене зараз бачиш.

— А який ти?

Не надто “протокольне” і вчасне питання виривається несподівано навіть для мене.

Марк дивиться на мене довше, ніж потрібно для звичайної відповіді. Потім опускає очі на подряпану руку.

— Не знаю, чи зможу пояснити це за один вечір.

— У нас, здається, на сьогодні немає інших планів.

Він тихо сміється. Вперше за весь день — без гіркоти.

Я відвертаюся до валізи, вдаючи, що шукаю щось серед речей. Мені потрібна бодай хвилина, щоб зібрати докупи власні думки і зайняти чимось руки.

Я досі не знаю, чи можу довіряти Маркові. Не знаю, чи була його реакція винятком, чи за його стриманістю ховається щось, чого я ще не бачила. І не знаю, чому мені так хочеться, щоб він сам дав відповідь на ці запитання.

— Дай руку, — кажу я.

— Навіщо?

— Хочу подивитися, наскільки там все погано.

— Яно…

— Марку, я не збираюся проводити тобі хірургічну операцію. Просто покажи.

Він вагається, але все-таки простягає мені руку.

Я беру його за пальці й підношу ближче до світла. Подряпина неглибока, проте шкіра на кісточках почервоніла. У ванній мають бути аптечка й антисептик. Принаймні я на це сподіваюся.

— Наступного разу, — кажу я, обережно відпускаючи його руку, — спробуй спочатку словами.

— Постараюся.

— А ще краще — послухай мене, коли я кажу, що нам треба йти.

— Це теж, пані аудиторко. 

Я підводжу на нього очі.

— Ти зараз погоджуєшся лише для того, щоб я перестала читати тобі лекцію?

— Частково.

Я мимоволі усміхаюся.

Ось тепер переді мною знову Марк, якого я починаю впізнавати: самовпевнений, нестерпний, з сухим гумором і звичкою відповідати чесніше, ніж від нього очікуєш.

Але той чоловік, який притиснув водія до столу, нікуди не зник. Він теж частина Марка і я не маю наміру вдавати, ніби не бачила його. Скільки всього ще я не знаю про свого боса. І, найголовніше питання: чи варто мені це знати?

За вікном дощ б’є по склу, а десь далеко гуркоче грім. Машина досі несправна, зв’язку немає, і ми залишаємося тут щонайменше до ранку.

Марк забирає руку й прямує до крісла. Перед тим як сісти, він зупиняється й дивиться на мене.

— Ти мене боїшся?