Розділ 17. Навіть владні боси іноді нервують

Кафе на першому поверсі більше схоже на провінційну забігайлівку: масивні дерев’яні столи, потерті лави, запах пересмаженого м’яса, тушкованої капусти й тютюнового диму тягнеться з бокового виходу. У кутку гомонять кілька далекобійників, які перечікують зливу, яка вже геть розгулялась. Один так голосно сміється, що дзенькають склянки на сусідньому столі.

Ми сідаємо подалі від них.

Офіціантка приносить дві великі порції смаженої картоплі з м’ясом і гарячий чай у грубих керамічних кухлях. Від самого запаху їжі в мене бурчить живіт. Я беру виделку й подумки дякую всім богам, які відповідають за гарячу картоплю в холодну негоду.

Марк їсть мовчки. Час від часу він машинально проводить пальцем по зап’ястю, на якому немає годинника, і щоразу його губи стискаються в тонку лінію.

Я помічаю цей жест уже втретє і мені хочеться запитати, наскільки сильно його непокоїть зниклий годинник. Не лише через його вартість. Здається, Марк взагалі погано переносить ситуації, у яких не може нічого вдіяти. Зламана машина, відсутність зв’язку, вимушена зупинка посеред дороги — все це попри його врівноваженість, схоже його сильно дратує.

Але я не встигаю нічого сказати.

Від барної стійки підводиться кремезний чоловік у засаленій куртці. У руці він тримає півлітровий бокал пива, а його хода переконливо свідчить, що він сьогодні в нього вже не перший.

Пройшовши повз наш столик, чоловік раптом зупиняється. Придивляється до нас, мружить почервонілі очі, а тоді розпливається в широкій п’яній усмішці.

— О! А я дивлюся — обличчя знайомі!

Він повертається до столика, за яким сидять його товариші, і так голосно вигукує наступні слова, що їх чує, мабуть, навіть кухар в своїй сповненій шкварчанням мяса кухоньці:

— Хлопці, гляньте! Це ж ті двоє туристів, що йшли по дорозі, як корова по Індії!

Компанія вибухає сміхом.

Я заплющую очі на секунду.

Чудово, просто чудово. День, який почався з катастрофи з Алексом, продовжився болем у всіх можливих м’язах, а тепер ще й пропонує безплатне шоу за участю п’яного чоловіка та його дотепів рівня дурнуватих розважальних програм.

— Ви чого під колеса лізете, га? — продовжує водій, повертаючись до нас. — Жити набридло чи міські пани правил дорожнього руху не вчили?

Я опускаю погляд на чай.

Не реагуй. Просто не реагуй. Це звичайний п’яний хам, якому хочеться уваги. Зараз він договорить, повернеться до своїх друзів, а ми спокійно доїмо й підемо нагору.

Пальці Марка завмирають на ручці виделки.

— Марку, не заводься, — тихо кажу я.

— Я ще нічого не зробив.

— Саме тому я й прошу.

Він повільно кладе виделку на край тарілки. Вирівнює її, наче цей безглуздий рух допомагає йому зібрати думки докупи.

А от водій, схоже, сприймає наше мовчання як запрошення до продовження вистави.

— А ти чого мовчиш, красуне? — звертається він уже до мене. — Чи то нижче твого рівня, з простим водієм лялякать? 

Я все ще мовчу, а за сусіднім столиком хтось пирскає зі сміху.

Обличчя чоловіка змінюється. Усмішка лишається, але тепер у ній більше образи, ніж веселощів.

— О, дивися, яка горда! А я ж по-доброму!

— То, може, на цьому й зупинимося? — пропонує Марк.

Він вимовляє це без погрози, навіть не підвищуючи голосу. Проте водій тепер зосереджується на ньому. 

— А ти взагалі хто такий, щоб мені вказувати?

— Людина, яка хоче спокійно повечеряти.

— То й вечеряй! Хто тобі заважає?

— Ти.

На кілька секунд западає тиша. Навіть сміх за сусіднім столиком стихає.

Водій робить крок до нас. Від нього тхне пивом і тютюном.

— Та ти, я бачу, дуже розумний.

— А ти, я бачу, не дуже тверезий.

— Ти мене п’яним назвав?!

— Я назвав тебе нетверезим. Це різні речі.

Я ледь не стогну.

Марку, благаю. Не треба йому пояснювати різницю між словами. Він зараз і власне ім’я може сприйняти як особисту образу!

— Марку, ходімо, — повторюю я. — Будь ласка.

Він на мить повертає до мене голову. Я бачу, як напружується його щелепа, але він нічого не відповідає.

Мені здається, що зараз він сяде, що ми доп’ємо чай і підемо нагору, а цей чоловік залишиться зі своїм пивом та геніальними спостереженнями про корів.

Але водій раптом простягає руку й грубо тицяє Марка пальцем у груди.

— Ти чого такий гордий, га?

А далі починається… Марк перехоплює його руку так швидко, що я ледь встигаю поглядом простежити. Водій смикається, намагаючись вирватися, і сам робить крок вперед. Стілець із пронизливим скреготом від’їжджає назад, бокал падає на стіл, розливаючи пиво на дерев’яні дошки.