Розділ 16. Не чіпай, бо вкушу

Ключ повертається у замку з неприємним скрипом, і ми з Марком знайомимось з нашими апартаментами. Кімната виявляється невеликою, зі старими шпалерами в дрібну квітку й масивним двоспальним ліжком посеред стіни. Воно стоїть тут як німий докір усім моїм намаганням тримати дистанцію з Марком і при цьому, попри масивність свою для двох, що мають ту кляту дистанцію тримати, видається не таким вже й великим. 

— Іди першою в душ, — Марк кидає мокру куртку на спинку крісла й підходить до вікна. — Тобі треба зігрітися.

Він говорить спокійно, але я помічаю, як напружені його плечі й пальці нервово постукують по підвіконню. Раз, другий, третій. Це ж треба, виявляється навіть холоднокровний Марк Левицький вміє нервувати. То й добре, а то я вже було почала думати, що він взагалі сталевий. 

Марк ловить мій погляд і ховає руки в кишені.

Я вирішую не сперечатися з ним, хапаю з валізи сухий комплект — об’ємну трикотажну сорочку та вільні джинси — і зачиняюся в маленькій ванній кімнаті.

Гаряча вода — справжнє спасіння. Вона змиває залишки болота, холод, що встиг пробратися до самих кісток, і бодай частину тривоги, яка накопичилась за цей шалений ранок.

Коли я виходжу, вже одягнена і з рушником на голові, Марк все ще стоїть біля вікна. На підвіконні лежить телефон, екран якого вперто не показує нічого, крім відсутності мережі.

— Твоя черга, — кажу я, влаштовуючись біля батареї.

Він киває й нарешті повертається до мене.

— Якщо змерзнеш, у шафі має бути додаткова ковдра.

— А якщо я змерзну від голоду?

Кутик його рота ледь помітно смикається.

— Тоді нам доведеться шукати тобі їжу.

— Я готова з’їсти навіть оте сухе печиво на столику рецепціоністки.

— Сподіваюся, до такого не дійде і тут є щось свіжіше і калорійніше. 

На мить мені здається, що Марк ось-ось усміхнеться, але він лише забирає рушник і зникає у ванній.

За десять хвилин повертається з вологим волоссям і… без светра. Я так і завмираю з готельним феном в руках, забувши, як дихати. У мене перехоплює подих від цього абсолютно незапланованого видовища. У Марка вражаюча, важка й рельєфна статура — широкі плечі, чіткий рельєф пресу і невеликий шрам на боці, який лише додає йому небезпечного шарму. Краплі води повільно стікають з його шиї по грудях до лінії штанів, і я ловлю себе на тому, що безсоромно розглядаю кожен сантиметр його тіла. Власне, я його вже бачила, але тоді було якось не до розглядать — несподівано для самої себе червонію, утонувши в абсолютно невчасних солодких спогадах. Від нього віє первісною, майже дикою силою. А коли Марк проводить долонею по волоссі й підводить на мене погляд, у мене всередині щось остаточно солодко й небезпечно обривається. 

— Вибач за мій вигляд, та свою сумку з речами я забув у багажнику. — свіжий після душу, він вже не здається таким неприступним, як у своєму кабінеті. Та його роздратування нікуди не зникає. Воно проступає в тому, як він перевіряє телефон, як кидає погляд на вікно й нарешті прибирає пристрій до кишені, наче той особисто винен у всіх наших негараздах.

— Ходімо вниз, — каже він.

— Без футболки? 

— Чорт!

— Давай я… тобі свою спальну дам? — несподівано пропоную я. 

— Варіантів більше немає, моя сохне. 

Я дістаю зі своєї валізи м’яку бавовняну футболку з величезним, рудим котом і написом “Не чіпай, бо вкушу”. Марк критично оглядає цей витвір текстильного мистецтва, зітхає і з приреченим виглядом натягає її через голову.

Це видовище варте мільйона доларів! Футболка, яка на мені сидить як балахон до колін, на його рельєфному торсі натягується до межі і ледь не тріщить по швах, тканина обтягує кожен м'яз, а мордочка кота на його грудях розтягується в якійсь трагікомічній, викривленій посмішці.

Я не витримую. Спочатку видаю здавлений тихий писк, а потім просто заходжусь нестримним сміхом, спираючись об край стола.

— Ковач, я зараз це зніму і ми не підемо їсти, — суворо, але з ледь помітними бісиками в очах попереджає Марк, намагаючись відтягнути комір, який тісно обтискає його шию.

— Ні-ні, благаю, не знімай! — через сльози від сміху кажу я, затуляючи рот долонею. — Тобі неймовірно пасує цей кіт! Він підкреслює твій авторитет.

Марк кидає на мене важкий погляд, але кутик його губ невблаганно повзе вгору.

— Ти смієшся з генерального директора, Яно.

— Я сміюся з рудого кота на генеральному директорові. 

Він хитає головою, провівши рукою по волому волоссю, і в кімнаті раптом стає дивно легко й затишно, ніби весь той жах із машиною та зниклим годинником залишився десь далеко за межами цього номера.

— Ходімо вже, сміхотуха, — бурчить він, відчиняючи двері. — Поки твій кіт не тріснув прямо на мені.

***
Любі мої, дякую за підтримку і коментарі, це неймовірно надихає! Якщо не додали книгу в бібліотеку, зробіть це, щоб не пропускати продочки. А хто бажає візуал Марка в крутій футболці Яни, його можна побачити в каналі https://t.me/eva_rain