Розділ 15. Хороша і погана новини

Марк виходить із машини, відкриває капот і через хвилину повертається до мене з просто таки кіношною фразою.

— Є хороша новина.

— Яка?

Він дивиться на мене абсолютно серйозно.

— Ми нікуди не їдемо.

Я мовчу. Тобто, це була хороша, окей…

— А погана? — все ж перепитую, сподіваючись, що Марк просто погане з хорошим зараз переплутав. 

— Мобільного зв'язку немає.

— Чудово, — похмуро погоджуюсь з ним я, вдивляючись у екран свого телефону. — Ідеально.

Позначка мережі у верхньому кутку вперто показує порожнечу. За вікном — сірий ранковий ліс, вкритий легким туманом, і мокра порожня траса, де доки ми тут стоїмо, не проїхало жодного авто.

Марк спирається ліктями на кермо, на мить заплющуючи очі. Навіть у цій ситуації від нього віє тим самим залізним спокоєм, але я бачу, як ледь помітно пульсує жилка на його скроні.

— Що робитимемо? — запитую я, загортаючись в своє пальто. У салоні, де ще п'ять хвилин тому було тепло й затишно, починає досить стрімко холоднішати. 

— Ще не вирішив. — він розвертається до мене. Його погляд ковзає по моїх замерзлих пальцях. — Вибач, Яно, я ідіот. Вчора сервіс запевнив, що доїду без проблем. Я мав би повернути машину і почекати повної діагностики, але надто поспішав. Як бачиш, блискуче рішення.

— Всі помиляються. — філософськи заспокоюю його, згадуючи табун власних косяків і з найбільшим — втратою його годинника. 

— Але не все так погано. За кілометр звідси має бути невелика заправка або мотель. Я бачив знак перед поворотом.

— Пропонуєш іти пішки?

— Пропоную не чекати, поки ми тут замерзнемо, — Марк дістає з заднього сидіння свій щільний темний плащ і простягає мені. — Вдягай. Дощ посилюється.

— У мене є пальто, Марку...

— Яно, — вдавано серйозно нахмурює брови. — Не сперечайся хоч зараз. У тебе руки, вже мабуть, як лід.

Я вагаюся секунду, але під його уважним поглядом киваю і з неохотою вибираюсь з салону, який ще тримає хоч якісь залишки тепла. Плащ пахне Марком — його парфумом і чимось терпким, схожим на тютюн. Я підтягаю комір до підборіддя й одразу ловлю себе на цій дурній звичці. Наче він справді може захистити мене від усього.

Як тільки виходжу з машини, холодне ранкове повітря миттєво обпікає обличчя, а дрібний дощ пробирає до кісток. Марк зачиняє авто, бере мою невеличку валізу в одну руку, а іншою легенько торкається моєї спини між лопаток, спрямовуючи вперед.

Цей дотик — крізь щільну тканину мого пальто і його плаща — відчувається так виразно, ніби між нами немає жодного бар'єра.

— Тримайся поруч, — тихо каже він, крокуючи біч-о-біч зі мною по узбіччю. — Дорога слизька, та й раптом хтось їхатиме.

Ми йдемо мовчки. Стук моїх підборів по мокрому асфальту зливається із шумом вітру в кронах дерев. Трохи моторошнувато, однак кожен крок по цій пустельній трасі віддаляє мене і від дому, і від Алекса, і від офісних інтриг та зниклого годинника. 

І тільки-но я встигаю подумати про те, що все не так і погано, як позаду лунає важкий, глухий гул.

З-за повороту на слизьку трасу на божевільній швидкості вилітає стара вантажівка. Вона не просто їде — її важкий кузов буквально зносить на мокрому асфальті прямо в наш бік, піднімаючи стіну з бруду й води.

Все відбувається за якусь частку секунди. Я навіть не встигаю злякатися. Марк хапає мене за талію, забираючи з узбіччя геть. Ми злітаємо з асфальту в мокру, високу траву. Марк розвертає мене в повітрі так, щоб прийняти увесь удар від падіння на себе, і ми разом валимося просто на вологу землю.

Вантажівка пролітає повз з ревом, обдавши нас холодними брудними бризками, і зникає за поворотом. 

Я лежу зверху на Марку. Його завеликий плащ розгорнувся, і я всім тілом навіть через моє пальто і його светр, відчуваю, як руки Марка все ще міцно, майже судомно тримають мене за талію, притискаючи до своїх грудей. Наші обличчя — на відстані одного короткого подиху. З його темного волосся стікають краплі води прямо мені на щоку.

— Яно, ти ціла?

— Здається. А ти?

— Запитаєш через хвилину. Спочатку спробую підвестися.

Він не відпускає мене відразу. Його долоня лежить на моїй спині, і тільки тепер я помічаю, як сильно він напружений.

— Марку…

— Що?

— Ти можеш мене відпустити, вантажівка вже поїхала.

Він дивиться на мене, ніби лише зараз усвідомлює, що досі тримає мене в обіймах і повільно прибирає руки.

— Так. Вибач.

Чомусь саме це коротке “вибач” змушує мене почервоніти.

Марк заплющує очі, робить глибокий вдих і, опанувавши себе, обережно допомагає мені піднятися.

— Схоже, відрядження перетворюється на квест з виживання, — раціонально зауважує він, обтрушуючи свій забруднений плащ і піднімаючи з траси нашу єдину валізу. — Вставай, Ковач. Нам треба десь висохнути, поки до вірусу невдач не підхопили ще й пневмонію.

Мотель виринає з туману хвилин через п'ятнадцять. Це одноповерхова будівля з дещо вицвілою вивіскою “Гостинний двір” і кількома припаркованими фурами. До слова, здається, тут і “наша” вантажівка стоїть.