Розділ 14. Холодна зброя

— Ти ще хто, в біса, такий?! — рявкає Алекс, стискаючи кулаки

і робить крок уперед. Таким лютим я, здається, взагалі ніколи його не бачила. 

Марк навіть не здригається. Його обличчя залишається абсолютно крижаним, а погляд — важким і байдужим, ніби перед ним не мій розлючений чоловік, а якась прикра перешкода на шляху.

Він повільно робить крок углиб передпокою. Без поспіху, спокійно й не зводячи з Алекса очей. Ця демонстративна неквапливість тисла на психіку сильніше за будь-які погрози.

— Я генеральний директор компанії, у якій працює пані Ковач, — його голос лунає тихими, низькими й залізно-впевненими нотами, що вщент розривають агресивний шум Алекса. — А ви зараз чините протиправні дії, застосовуючи фізичну силу до моєї співробітниці та перешкоджаючи виконанню її службових обов'язків.

— Вона моя дружина! — викрикує Алекс, хоч у його голосі вже чути перші нотки невпевненості від цього холоднокровного тиску. — Це наші особисті справи, забирайся з нашої квартири!

— Наскільки мені відомо, ця квартира належить пані Ковач, — Марк переводить погляд на руку Алекса, яка секунду тому стискала моє передпліччя, а потім знову дивиться йому прямо в очі. — І якщо ви зараз же не заберетеся звідси, вам допоможе наряд поліції та приватна служба безпеки нашого холдингу. Ви впевнені, що ваша кар'єра й репутація витримають публічний скандал з затриманням за напад і домашнє насильство?

Алекс застигає. Справа навіть не в поліції — справа в тому, як саме це каже Марк, без краплі сумніву, як людина, яка вирішує такі питання одним дзвінком.

Я стою притиснута до стіни, затамувавши подих. Контраст між ними просто сліпить: з одного боку — хаотична, безсила лють Алекса, з іншого — абсолютний, залізний авторитет Марка, який роздавлює суперника без єдиного підвищення голосу.

— Нам з тобою треба поговорити Яно, — глухо каже Алекс, намагаючись зберегти хоч якісь залишки гідності. — Ми ще не закінчили!

— Зараз говорити ти точно не здатний. — констатую я. 

— Окей… — він похмуро киває, подарувавши повний ненависті погляд на Марка. Двері за ним нарешті зачиняються з гучним стуком.

У передпокої висне абсолютна тиша. Мене починає дрібно лихоманити — накриває запізніла хвиля адреналіну. Ноги стають ватними, і я спираюся спиною про стіну, намагаючись вирівняти дихання. І перед Марком страшенно не зручно і за те, що став свідком цього і за те, що мене з нього врятував. 

Марк не ставить зайвих запитань, не розпитує, і не дорікає. Він просто нахиляється, піднімає перекинуту валізу, ставить її рівно біля дверей і повертається до мене.

— Ти як, Яно? — його голос миттєво втрачає металеві ноти, стаючи м'яким і глибоким.

— Я... я в порядку, — ледь чутно кажу я, опускаючи очі. — Вибач за цей цирк. Ти не мав цього бачити. — додаю, сама не розуміючи, як переходжу. 

— Не вибачайся за чужу дурість, — Марк підходить ближче, піднімає з дивану мій телефон і простягає його мені. — Ходімо, нас чекає машина.

За п'ятнадцять хвилин ми вже виїжджаємо з міста. Позашляховик м'яко ковзає по мокрому трасі, а за вікном розпливаються сірі ранкові пейзажі. Марк мовчки дістає з підстаканника фірмовий термостакан з кав'ярні й передає його мені.

— З корицею та без цукру. 

Я беру гарячий стакан, відчуваючи, як тепло повільно повертається в затерплі пальці, відхиляюся на спинку сидіння й заплющую очі, дозволяючи теплу кави та рівному гулу двигуна витіснити з голови ранковий хаос.

Але спокою немає. Марк мовчить, і це мовчання надто сильно відчувається. Його пальці стискають кермо так, що на кісточках проступають білі плями, а лінія щелепи здається висіченою з граніту.

— Ти дуже злий, — тихо кажу я, не повертаючи голови.

— Я спокійний.

Кутик моїх губ ледь помітно сіпається.

— Марку, я щойно бачила, як ти одним поглядом змусив Алекса відступити. Не переконуй мене, що це був спокій.

— Я контролював ситуацію, — прохолодно відрізає він.

— Це не зовсім так...

Він не відповідає. За вікном розпливаються мокрі поля й розмиті сірі дерева. Я дивлюся на його профіль і з раптовою чіткістю усвідомлюю: поруч із ним мені безпечно. Після всього, що сталося вранці, це відчуття здається дивним, але воно… приємне…

— Марку...

— Мм?

— Ти хотів його вдарити?

Пальці на кермі на секунду завмирають.

— Хотів.

Відповідь звучить настільки рівно, що я розвертаюся до нього всім корпусом.

— Але не вдарив. Чому?

Він повільно переводить на мене темний, важкий погляд.Салон позашляховика раптом здається надто замкненим. Марк не відводить погляду від моїх очей ще кілька секунди — задовго для людини, яка веде авто на швидкості, — а потім повільно вдихає.

— Не випробовуй мене, Яно.

— Я просто запитала.

— У цьому й проблема.