Розділ 13. На межі

Ніч минає без сну. Я лежу на широкому, надто великому тепер ліжку, вдивляючись у темні візерунки тіней на стелі. У квартирі висить тиша, але ця тиша не заспокоює — вона тисне на вуха, як важка, волога  вата. На підлозі біля дверей чекає невелика валіза, зібрана ще о першій ночі. Пара сорочок, джинси, ноутбук та папка з документами по львівському хабу.

Годинник Марка… Його зникнення досі пече всередині, як відкрита рана. Я прокручую в голові кожну хвилину того фатального дня: розмову з Оленою, проходи Валерія повз мій стіл, байдужий вираз обличчя Дарини... Хтось з них зараз тримає в руках мій вирок.

Але гірше за це — спогад про гарячі пальці Марка на моєму підборідді та його оксамитовий, небезпечний голос.

О п'ятій ранку я остаточно здаюся. Встаю, п'ю гірку міцну каву, дивитися у вікно на мокрий, вкритий ранковим туманом двір. За пів години має під'їхати його позашляховик.

О шостій ранку я вже вдягнена: темне пальто, зібране у вузол волосся, мінімум макіяжу. Я хапаю валізу й застібаю сумку.

І саме в цей найбільш непідходящий момент у замку вхідних дверей з сухим тріском повертається ключ. Серце робить болісний пірует і завмирає десь у горлі.

Двері розчиняються, і на порозі з'являється Алекс. Він у тому ж м'ятому піджаку, у якому йшов минулого вечора. Очі червоні від безсоння, кулаки стиснуті, а від всієї його фігури віє неприємностями.

Його погляд миттєво ковзає по моєму пальто, а потім зупиняється на валізі біля моїх ніг.

— Зібралася? — його голос звучить низько, хрипко й загрозливо. — Куди це о шостій ранку, Яно?

— Я їду у відрядження, — змушую себе сказати якомога спокійніше, роблячи крок до дверей. — Попосунься, будь ласка. Я запізнююся.

— У відрядження?! — він крокує всередину, гримаючи дверима за своєю спиною так, що здригаються стіни. — Серйозно?! Ти вигнала мене з дому, розіграла тут цілу драму, а сама о шостій ранку стоїш з валізою?! З ким ти їдеш, Яно?! 

— Не смій говорити зі мною в такому тоні! — моя стриманість тріщить по й так слабеньких швах. — Ти більше не маєш права контролювати мій графік! Ти сам зібрав речі й пішов!

— Я пішов, бо ти зробила з мене ідіота! — Алекс робить швидкий крок вперед і силою хапає мене за передпліччя. Його пальці впиваються крізь тканину пальто. — Але ти моя дружина! Ти не поїдеш нікуди, поки ми не розлучилися! Зайди в кімнату й розпакуй валізу!

— Пусти! — я смикаюся, відчуваючи, як паніка спалахує з новою силою. — Збожеволів?! Пусти мене негайно!

— Нікуди ти не підеш!

У цей момент телефон на столі вібрує повідомленням від Марка: “Я внизу. Підніматися чи чекаєш біля під'їзду?”. 

Хапаю телефон, але пізно, ми обоє це повідомлення бачимо і Алекс вихоплює телефон з моїх рук і з силою кидає його на диван.

— Хто такий цей Марк? Це ти з ним їхати зібралась?! — він хапає мою валізу й відкидає її вглиб коридору. — Ти сидітимеш тут!

Я збираюся закричати, але раптом двері квартири — які Алекс у гніві не зачинив на замок — повільно відчиняються.

На порозі стоїть Марк.

У тьмяному світлі коридорної лампочки, його висока фігура здається майже велетенською, а обличчя — висіченим з темного граніту. Важкий, темний погляд ковзає по моєму блідому обличчю, по Алексу, і по відкинутій валізі.

Атмосфера в передпокої миттєво стає розпеченою до білого.

Марк не робить жодного різкого руху. Він просто ступає через поріг, спокійно перетинаючи межу моєї квартири, і стає між нами.

Алекс від несподіванки відступає на крок. Він дико міряє поглядом цей непорушний спокій Марка, його впевненість господаря ситуації.

— Ти ще хто, в біса такий?! — рявкає Алекс, стискаючи кулаки.

***

Дуже дякую за ваші коментарі, сердечки, враження та підтримку) Запрошую до свого каналу, він живе тут https://t.me/eva_rain . В ньому буде візуалізація цієї та інших сцен, уривочки та новини) Приємних вражень!

***