Розділ 12. Порожнеча та квиток на двох

Паніка не те щоб накочує хвилею, вона вдаряє струмом прямо в серце.

Я застигаю над власним столом, відчуваючи, як повітря в кабінеті стає крижаним. Пальці гарячково знову і знову торкаються порожньої шовкової підкладки внутрішньої кишені. Ще раз. І ще раз, наче це мені допоможе. Звісно, не допомагає, і годинник боса не матеріалізується там. 

Нічого.

Ніякого тобі важкого металевого корпусу і шкіряного ремінця. Ніякого гравіювання Tempus omnia revelat.

Я навіщось складаю все в сумку, а потім знову висипаю весь вміст на стіл. Гаманець із гучним тріском падає на клавіатуру, косметичка котиться на край, ручки розлітаються по ламінату. Колеги в загальному кабінеті переривають розмови й повертають голови на цей шум, але мені байдуже. У роті пересохло, а в скронях стукає важкий, болісний пульс.

Звісно він не міг ні випасти, ні вистрибунти і кудись пострибати сам. Виходить, поки я сорок хвилин марнувала час на архівному складі, вислуховуючи безпідставні претензії Олени, хтось спокійно запустив руку в мої речі. Емм… не зовсім мої…

Якщо годинник у Валерія або Олени — це кінець. Вони не просто знайшли дорогу річ. Вони знайшли іменний годинник нового директора, який зник після карнавальної ночі, у сумці головної аудиторки. Це не просто компромат. Це зброя, яка знищить мою кар'єру, заплямує репутацію й поставити під удар самого Марка.

У цей момент двері дирекції відчиняються. От тільки цього ще мені не вистачало!

На порозі знову з'являється Марк. Як завжди — зібраний, його темно-синій костюм ідеально випрасуваний, а суворий погляд миттєво зчитує обстановку. Певно, він стомився мене чекати. Жодної тобі авантюрності чоловіка-павука з карнавалу, чи співчуття і турботи того Марка, що забрав мене з-під дощу і завіз на масаж! Його уважні темні очі ковзають по моєму переляканому обличчю, по розкиданих на столі речах, а потім зупиняються на моїх тремтячих руках.

— Ковач, зайдіть, — прохолодно каже він, не видаючи жодної емоції перед колективом. — Зі звітом по третьому кварталу. Негайно.

Я змушена збирати речі назад у сумку гарячковими, неслухняними рухами. Кроки до його кабінету здаються ходою на ешафот.

Коли двері зачиняються, відсікаючи шум офісу, Марк не сідає за свій стіл. Він зупиняється зовсім поруч із дверима, знімає піджак і повільно згортает манжети сорочки. Погляд мій вже звично-винувато прикіпає до лівого зап'ястя, на якому все так само порожньо. І від цієї порожнечі мене лихоманить ще дужче, а ще дзижчить зла думка, що він за цей час міг би вже і другий годинник купити!

— Що сталося, Яно? — його голос втрачає офіційну сухість, стаючи низьким і проникливим. — Ти зайшла в кабінет так, ніби побачила привида.

Я стою перед ним, міцно стискаючи ремінець сумки. Всередині все кричить: “Зізнайся! Скажи, що його вкрали!”, але розум паралізує страх. 

— Все в порядку, — змушую себе вимовити цю огидну брехню, хоч дихання зрадницьки збивається. — Просто... звичайні робочі моменти. Втратила один важливий документ, але я його знайду.

Марк робить крок до мене. Один повільний, владний крок, та від нього відстань між нами скорочується до небезпечного мінімуму. Повітря в кабінеті миттєво згущується, наповнюючись його деревним ароматом і цим божевільним, неконтрольованим магнетизмом.

Він піднімає руку й обережно, кінчиками пальців, торкається мого підборіддя, змушуючи мене підняти голову й зустрітися з ним поглядом.

— Брешеш, Ковач, — тихо шепоче він. Його погляд ковзає по моїх занепокоєних очах, по мабуть, міміці зацькованого звірятки. — Твоє серце калатає так, що я чую його за два кроки. Ти не вмієш приховувати паніку.

Його дотик на підборідді — гарячий, пекучий. Я прикушую губу, відчуваючи, як увесь мій внутрішній захист плавиться від цієї близькості. Мені хочеться уткнутися лобом у його плече й просто видихнути весь той жах, який тримає мене останній тиждень.

— Марку... будь ласка, — це звучить майже як благання, але я сама не знаю, про що прошу: зупинитися чи продовжувати мене торкатися.

— Що саме “будь ласка”? — його голос оксамитом лоскоче шкіру на шиї. Він нахиляється так близько, що його гарячий подих обпікає мої губи. 

Він повільно відводить руку, але не відступає. Його очі горять тим самим темним, небезпечним азартом, від якого в мене перехоплює подих.

— Зберися, Яно. Бо тобі знадобляться всі твої сили, — раптом змінює він тон, дістаючи з кишені штанів два паперові конверти. — Завтра вранці ми виїжджаємо.

Я кліпаю очима, намагаючись повернутися в реальність:

— Ми? Виїжджаємо? Куди?

— На регіональний хаб у Львів. Там виявили серйозні розбіжності в накладних за останнє півріччя. Перевірка термінова, — він простягає мені один із конвертів. — Виїжджаємо о сьомій ранку, їдемо на два дні. 

У мене всередині все обривається.

Виїхати з міста? Прямо зараз?! Коли його годинник десь у кабінетах наших ворогів?

— Але ж... аудит у нашому філіалі ще не закінчено! Я не можу кинути все й поїхати!

Марк опирається стегном про край свого столу, складає руки на грудях і дивиться на мене з важкою, проникливою посмішкою: