Розділ 11. Порожня сумочка

Ранок я починаю з відчуття дивної, майже забутої рішучості. Стою перед дзеркалом у спальні, застібаючи ґудзики на своїй найзакритішій діловій блузці. Жодних шовків, жодного мережива з блискавками, сьогодні я прийду в офіс як професіонал, який більше не грає в хованки. І нехай буде, що буде!

З найвіддаленішого кутка шафи, з-під важких зимових светрів, я нарешті дістаю його: важкий, із темним шкіряним ремінцем та сталевим корпусом, і на звороті чіткими, викарбуваними літерами: Tempus omnia revelat.

Час усе відкриває. Що ж, Марку Леонідовичу, час настав.

Я бережно загортаю годинник у м'яку серветку і ховаю у внутрішню кишеньку своєї робочої шкіряної сумки. План простий і бездоганний: під час обідньої перерви, коли в кабінеті директора нікого не буде, або під приводом передачі нових таблиць з аудиту, я просто покладу його на стіл. Без пояснень. Я просто поверну річ власникові — і цим закрию першу частину нашої небезпечної гри.

В офісі з самого ранку висить атмосферна напруга, схожа на грозову хмару. Аудит починає приносити перші результати, і керівники відділів ходять по коридорах з вовчим виразом обличчя.

— Яно! — до мене в кабінет влітає Дарина з оберемком папках. — Олена з закупівель вимагає термінової звірки по контрагентах! Каже, що в тебе помилка в розрахунках на триста тисяч, і вже збирається йти зі скаргою до Марка Леонідовича!

— Яка ще помилка? — я різко підводжуся. — У мене всі формули перевірені тричі.

— Вона чекає на архівному складі на мінус першому поверсі. Каже, там підняли первинні накладні за минулий рік, і ти маєш особисто прийти й подивитися.

Я роздратовано зітхаю. Намагання Олени підставити мене — очікуваний хід. Я хапаю планшет з роздруківками, на мить затримуючи погляд на своїй сумці, яка залишається висіти на спинці крісла.

— Дарино, я вниз на десять хвилин. Візьми телефон, якщо дзвонитимуть постачальники.

— Та без питань, Ян!

Архівний склад пахне холодом і паперовим пилом. Суперечка з Оленою затягується не на десять хвилин, а на всі сорок. Вона з піною біля рота доводить свою правоту, але коли ми піднімаємо оригінали документів з печатками, виявляється, що плутанина була саме в її людей. Я перемагаю в цій першій сутичці, але повертаюся до свого кабінету повністю виснажена.

О першій годині дня повертається Марк. Я бачу крізь скляну перегородку, як він проходить коридором — зібраний, суворий, у бездоганному темно-синьому костюмі. На його зап'ястку під манжетою сорочки... порожньо.

Час. Серце починає калатати швидше. Підходжу до свого столу, беру свою сумку й розстібаю блискавку внутрішньої кишеньки. Пальці ковзають всередину.

І… там...

...порожньо.

Я застигаю. Втрачаю відчуття землі під ногами. Пальці гарячково обмацують тонку тканину підкладки. Потім я вивертаю кишеню. Серветки немає. Годинника теж немає.

Паніка, гаряча й руйнівна, накриває мене в одну секунду.

Я висипаю весь вміст сумки прямо на стіл: гаманець, косметичку, ключі, блокнот, пару ручок. Шукаю між паперами, безжально розриваю внутрішні відділення — нічого. Годинник зник.

— Ні, ні, ні... тільки не це, — белькочу я, відчуваючи, як холодний піт виступає на чолі.

Він не міг випасти сам. Кишеня була застебнута на блискавку! Хтось відкрив мою сумку, поки я сорок хвилин сиділа в архіві.

Я вибігаю в загальний кабінет. В роті пересохло, ноги стали ватяними.

— Дарино! — мій голос дрижить так сильно, що колеги переривають розмови й повертаються до мене. — Ти... ти виходила з кабінету, поки мене не було?

Дарина кліпає очима, відриваючись від монітора:

— Ну... так, Яночко. Мене Теодор викликав на хвилинку, щоб віднести роздруківки. А що сталося? Ти щось загубила?

— Хтось заходив сюди? Хтось підходив до мого столу?!

— Не знаю... — Дарина розгублено знизує плечима. — Здається, Валерій із продажів проходив повз. Ой, Яно, ти така бліда! Що зникло? Гроші?

Я не відповідаю. Передо мною розверзається справжня безодня.

Хтось із моїх запеклих ворогів по аудиту — або Валерій, або хтось з прихвостнів Олени, доки вона мене відволікала, — заліз у мою сумку. І тепер у їхніх руках не просто дорога річ, у їхніх руках іменний годинник нового директора, який зник після карнавалу і який вони знайшли... у речах головної аудиторки.

Це не просто компромат, це атомна бомба, яка знищить і мою кар'єру, і мою репутацію, і самого Марка.

У цей момент двері кабінету директора відчиняються. На порозі з'являється Марк. Його уважний, темний погляд ковзає по моєму переляканому обличчю, по розкиданих речах на моєму столі, а потім він тихо каже:

— Яно, зайдіть до мене зі звітом будь ласка.