Розділ 10. Між двох вогнів

Від салону позашляховика до мого під’їзду — лише кілька кварталів, але поряд з Марком час наче застигає. Найдивніше те, що поряд з ним, попри мій цілий букет “О боже, що буде далі?”, “Мені треба віддати його годинник!” та “Чорт забирай, він мій бос!”, мені дивно затишно, тепло і приємно. 

За вікном шурхотить мокрий асфальт, а всередині машини панує така щільна, магнетична близькість, що мені важко дихати. Марк веде авто однією рукою, спокійно й впевнено, а його кашеміровий піджак на моїх плечах зберігає глибоке, майже інтимне тепло. Свою роль зіграв і масаж, такою розслабленою я не почувалась вже давно. 

Він не намагається заводити розмову, аби не мовчати, чи торкатися мене. Марку це й не потрібно, бо його присутність заповняє весь простір. Мені достатньо чути його рівне дихання, бачити відблиски ліхтарів на його різких вилицях і відчувати цей знайомий, деревний ароматово-терпкий шлейф, від якого всередині все солодко стискається. Чи то не від нього?

Коли позашляховик зупиняється біля мого під'їзду, Марк глушить двигун. У салоні висне затишна, але тепер вже важка тиша.

— Ми приїхали, Яно, — тихо каже він.

Я не поспішаю знімати його піджак. Дивлюся на свої складені на колінах долоні й відчуваю, як його погляд ковзає по моєму профілю — повільно, спекотно, ніби він торкається мене кінчиками пальців.

— Дякую, Марку, — шепочу я, нарешті піднімаючи очі. — За все.

— Не дякуй, — він трохи нахиляється в мій бік. Відстань між нами знову скорочується до кількох сантиметрів, і від цього жару в мене паморочиться в голові. — І ще, Яно, на роботі ти більше не одна в цій війні. Якщо тобі знадобиться сховище — ти знаєш, до кого можна звернутись. І я вже не тільки про роботу. 

Емм… Я не знаю, що на таке відповісти. Без жодного зайвого руху він дає мені більше захисту та тепла, ніж я отримувала за останні роки, або й за все життя. Я обережно знімаю його піджак, простягаю йому і виходжу з машини, відчуваючи, як по шкірі біжать гарячі мурашки.

Піднімаючись сходами, я намагаюся зібрати залишки хоробрості.

Ключ повертається в замку, у вітальні горить тьмяне світло. Алекс сидить на дивані — зібраний, напружений, з важким, темним поглядом. На підлозі біля нього вже стоїть невелика дорожня сумка.

— Нарешті, — його голос звучить сухо. — Я вже думав, ти взагалі вирішила не повертатися. Де ти була, Яно?

— Я провітрювалася, — я відчуваю, як запах лемонграсу та масажних екзотичних масел наповнює квартиру. — І ми, здається, з'ясовували стосунки, а не влаштовували мені комендантську годину.

— Стосунки?! — Алекс підхоплюється з дивана, і в його очах спалахує щирий шок. — Ти називаєш це стосунками?! Ти вже пів року поводишся зі мною так, ніби я для тебе порожнє місце! Ти не торкаєшся мене, а тепер ще й дивишся на мене з такою огидою й зневагою, ніби я скоїв якийсь злочин! У чому я винен, Яно?! У тому, що працюю як проклятий, поки ти будуєш кар'єру й холоднішаєш з кожним днем?!

Його щире обурення застає мене зненацька. Він ще й запитує, у чому винен?!

— Ти справді вважаєш себе святим, Алексе?! — моя стриманість тріщить по швах, у горлі піднімається гарячий клубок образи. — Ти смієш питати, чому я відвернулася?! Згадай минулу п'ятницю! Згадай дев'яту вечора й нашу спальню!

— Та що, в біса, було минулої п'ятниці?! — він розводить руками, і на його обличчі з'являється таке глибоке, непідробне здивування, що я на секунду зависаю. — Я готувався до відрядження в офісі! Мені треба було вилетіти  о шостій ранку! Про що ти взагалі белькочеш?! Ти вже вигадуєш собі казки, щоб виправдати свою байдужість?!

— Я не вигадую! Я бачила... — я прикушую язик. Сором, біль і виснаження розривають мене на частини. Я не можу вимовити ці огидні деталі про прочинені двері й жіночий сміх. Це занадто брудно. І потім… а що після побаченого зробила я сама?...

— Бачила що?! — перебиває він, крокуючи до мене. — Ти шукаєш привід, Яно! Тобі просто зручно зробити мене винним, щоб не зізнаватися, що ти просто перестала мене кохати! Жінка, яка кохає, не дивиться на чоловіка як на ворога!

Ми стоїмо один проти одного, і кожен із нас переконаний у своїй абсолютній правоті. Він переконаний, що я безпідставно знищила наш шлюб своєю холодністю й параноєю. Я переконана, що він бреше мені в очі й намагається зробити з мене божевільну. Якщо це не повний тупик, то що?

Пекельна, глуха непробивна стіна між нами стає все вищою і ширшою.

— Я збираю речі, — тихо, але з залізною точністю каже Алекс, хапаючись за сумку. — Поживу в готелі або в брата, він до речі, з минулого тижня в місті, з нареченою, але це тобі не цікаво, правда? Нам дійсно треба пауза. Бо якщо ми продовжимо так жити — ми просто знищимо одне одного.

— Пауза… — так само тихо повторюю я, спираючись спиною про стіну.

Двері зачиняються з важким гуркотом і я залишаюся одна в порожній, холодній квартирі. Напруга, яка накопичувалася днями, нарешті вибухає тихими сльозами. Але десь під цією руїною минулого життя я раптом відчуваю дивне, гостре рішення: завтра я поверну Марку його годинник. Я більше не буду грати в хованки ні з ним, ні з собою, досить, награлась вже!

***
Пробачте любі мої, мала трохи форсмажору, але повертаємось до щоденних продочок. Наступна буде вже завтра о сьомій, дякую, що ви зі мною!