Розділ 9. Лемонграс

Довіритись босу… Боже, ну чому поряд з ним мені так затишно, попри те, що я досі не віддала йому годинник, а між нами вдаване нерозуміння, хто з нас є хто!

— Добре. Додому я не повернуся. Принаймні сьогодні, — видавлюю я, з силою стискаючи пальці на кашеміровому піджаку Марка.

Він дивиться на мене секунду, а потім на його обличчі з'являється легка, м'яка посмішка.

— Зрозумів, тоді мені карти в руки. 

За кілька хвилин його позашляховик зупиняється біля непримітного дворика в центрі. Марк привозить мене до… цілодобового салону тайського масажу. У повітрі м'яко пахне лемонграсом, евкаліптом та чимось солодкувато-пряним, а замість офісного світла тут панує напівтемрява й тьмяні відблиски свічок.

— Марку, ви знущаєтеся? — пошепки питаю я, поки адміністраторка вестиме нас коридором. — Я промокла до нитки, а ви вирішили розім'яти мені кісточки?

— Я рятую свою головну аудиторку від застуди й нервового виснаження, — так само тихо відповідає він, схиляючись до мого вуха. — І взагалі, після вашого попереднього звіту тобі точно треба розслабитися.

Нас проводять до просторої кімнати, розділеної лише тонкою напівпрозорою бамбуковою ширмою. По обидва боки від неї — два масажні столи. Нам видають сухий, м'який одяг для процедур, і вже за п'ять хвилин ми лежимо на сусідніх столах.

Це чудернацьке відчуття: ми в одному приміщенні, нас розділяє лише тонкий бамбук, і замість строгих костюмів на нас легкі бавовняні кімоно.

— Ну що, Ковач, готова до повного перезавантаження? — лунає оксамитовий голос Марка з-за ширми.

— Головне, щоб після цього я змогла завтра вранці дійти до офісу, — зітхаю я, коли майстриня розминає мої затерплі від стресу плечі. — І щоб ви не вирішили звільнити мене прямо під час процедури.

За ширмою чути його низький сміх.

— Звільнити? Ні, Ковач, ви надто дорого мені обходитеся, щоб я вас звільняв! Ого, — раптом виривається в нього глухий вигук, коли масажистка пропрацьовує йому, мабуть, якийсь особливо затиснутий м'яз. — Здається, вона щойно знайшла всі мої помилки в управлінні філіалом за останній рік.

Я не стримуюся й тихо пирхаю в подушку:

— Так вам і треба, Левицький. Це вам кара за вашу суворість і корпоративну етику.

— Ти мої гріхи мені це тепер до пенсії згадувати будеш? — у його голосі чути щиру посмішку.

— Обов'язково. Якщо, звісно, я доживу до пенсії у вашій компанії.

Ми лежимо в цій напівтемряві, і напруга між нами поступово тане. Ну, принаймні для мене вона більше не панічна, а затишна та неймовірно близька. Ми жартуємо про Теодора з його фанатизмом, про безкінечні таблиці в Excel, про офісні будні. Я слухаю його голос — без суворих ноток директора. Зараз він просто чоловік за тонкою ширмою, поряд з яким мені вперше за довгий час водночас на диво спокійно і… надто спекотно.

— Яно? — тихо кличе він, коли майстрині безшумно виходять із кімнати, залишаючи нас у тиші.

— Мм?

— Ти як?

Я заплющую очі, відчуваючи, як втома нарешті бере своє, а тривога відступає під дією тепла й затишку.

— Краще, ніж дві години тому, — чесно відповідаю я.

— Добре, — його голос лунає зовсім поруч із ширмою. — Відпочивай, в нас ще не всі процедури пройдено. А завтра буде дуже насичений день.

Я прикриваю очі, слухаючи його рівне дихання за ширмою, і вперше за ці дні відчуваю, що можу просто дихати. Напруга залишається, але страх розчиняється в ароматі лемонграсу.