Розділ 8. Хоч раз довіритись босу

Двері позашляховика зачиняються з глухим звуком, миттєво відсікаючи шум зливи та холодний осінній вітер.

У салоні пахне дорогою шкірою, озоном і тим самим деревним парфумом Марка, який діє на мою нервову систему, як емм… мабуть котяча м'ята на кота. Ніколи не мала власного кота і не нюхала котячу мяту, але думаю, десь воно так має бути. 

Тут тепло — майже спекотно. Клімат-контроль тихо огортає гарячим повітрям, а підігрів сидіння вже за хвилину починає приємно прогрівати моє мокре, змерзле тіло.

Я сиджу, втиснувшись у шкіряне крісло, дрібно тремчу й дивлюсь прямо перед собою на лобове скло, по якому стікають нічні вогні міста.

Марк не рушає з місця. Він повертається до мене, дістає з заднього сидіння свій сухий, важкий кашеміровий піджак і, не питаючи дозволу, накидає мені на плечі. Його пальці на секунду затримуються біля моєї шиї, поправляючи комір. Зап'ястя торкається моєї мокрої щоки — гаряче, міцне.

— Дякую, — шепочу я, загортаючись у його піджак. Він усе ще зберігає тепло його тіла.

— Ти збожеволіла, Ковач, — тихо, без гніву, але з виразною силою каже він. — На вулиці вісім градусів. Ти збиралася пішки дійти до лінії горизонту?

— Мені треба було вийти. Там... було надто тісно.

Марк спирається ліктем про кермо, уважно вивчаючи моє обличчя в напівтемряві салону. Світло вуличного ліхтаря падає на його профіль, окреслюючи різку щелепу й темні очі, у яких зараз немає бісиків — тільки важка, зосереджена увага.

— Тісно від ревнощів чи від провини? — питає він м'яко, але його голос проникає під шкіру глибше, ніж будь-який медичний інструмент.

Я різко повертаю до нього голову:

— Ви не маєте права мене про це питати. Ви мій бос, Марку.

— У робочий час — так, — кутик його губ смикається в ледь помітній посмішці. — А зараз не робочий час, Яно, тому можеш не боятись і говорити. Якщо маєш бажання, звісно. Комусь легше мовчати…

Я затамовую подих. Повітря в салоні стає густим і гарячим, як перед грозою.

— Я не боюсь, — викручуюся я, відчуваючи, як прискорюється пульс.

— Не дуже вірю, — спокійно каже він і повільно нахиляється до мене.

Він не намагається мене обійняти чи поцілувати. Він просто наближається — крок за кроком, сантиметр за сантиметром, поки відстань між нашими обличчями не скорочується до кількох вдихів. Вона настільки мала, що я відчуваю жар його шкіри і бачу, як розширюються його зіниці.

— Ти боїшся, Яно, — його шепіт лунає оксамитом, від якого по спині біжать гарячі мурашки. Марк повільно піднімає руку. Його вказівний палець м'яко, але владно ковзає по лінії моєї нижньої губи. Це лише дотик, від якого моє тіло миттєво відгукується солодким, болісним імпульсом десь під ребрами.

— Боїшся власних бажань... і того, що в цій грі в тебе є секрети, про які я нібито не знаю, — продовжує він, не зводячи очей із моїх губ.

Я замираю, відчуваючи, як серце пропускає удар. Він про годинник? Чи про той клятий наказ про реструктуризацію? Чи взагалі про той комплект білизни?

— Всі мають таємниці, Ковач, — Марк повільно відводить палець, але не відступає ані на сантиметр. У його темних очах на мить пробігає якась чужа, незнайома мені тінь. — Це абсолютно нормально. Більше того: у мене їх не менше, ніж у тебе. І повернення загублених речей — це лише вершина айсберга.

Повітря в салоні стає настільки щільним, що його можна різати ножем. Я прикушую губу там, де тільки-но були його пальці, і змушую себе сказати:

— Ваші таємниці мене не стосуються, Марку Леонідовичу. Мої вас — тим паче.

— Поки що так, — коротко кидає він. Кутик його губ повзе вгору у важкій, небезпечній посмішці. — Але ми це виправимо, крок за кроком. Я хочу прозорих стосунків з колегами, нічого особистого, — продовжує знущатись. 

Він повільно розриває дистанцію, повертається на своє місце і знову спирається руками на кермо. Глибоко видихає, ніби теж повертає собі самоконтроль, і повертає до мене профіль, на якому від ліхтаря виблискує різка лінія щелепи.

— Отже, Яно. Вибач, але я не питатиму, куди тебе відвезти. Можеш хоч раз довіритись своєму босу і нічого не питати?